Коли знову запанувала тиша, Надін порушила її сміхом та заплескала в долоні. Джо відкинув палицю й застрибав по піску, навіжено пугукаючи з радощів. Ларрі не міг повірити в зміну, яка відбулася з хлопцем, і сказав собі, що не варто надавати цьому завеликого значення. Інакше можна нарватися на гірке розчарування.

Музика спроможна вгамувати й найлютішого звіра[283].

З небажаною недовірою він замислився, чи буває все так просто. Джо жестикулював до нього, і Надін сказала:

— Він хоче, щоб ти ще щось зіграв. Будь ласка. Це було б чудово. Мені аж полегшало. Значно полегшало.

Він зіграв «Ідучи в центр» Джеффа Малдора та власний «Блюз Саллі Фресно», зіграв «Лихо Спрінгхілльської шахти» та «Мамо, усе гаразд» Артура Крадапа. Далі перейшов на примітивний рок-н-рол, і залунали «Блюз дійної корови», «Джим Денді», «Рок двадцятого поверху» (він гнав буґі-вуґі приспіву, як міг, та його втомлені й занімілі пальці вже ледве встигали за тим ритмом). На довершення він заспівав одну зі своїх улюблених пісень — «Нескінченний сон», який першим записав Джоді Рейнольдз[284].

— Усе, більше не можу, — сказав він Джо, який простояв увесь концерт без жодного руху. — Пальці.

Він показав хлопцеві свої руки, щоб той побачив глибокі вм’ятини на пальцях і надламані нігті.

Джо простяг руки.

Ларрі подивився на нього кілька секунд, тоді подумки знизав плечима й передав хлопцеві гітару грифом уперед.

— Але без практики нічого не вийде, — сказав він.

Та наступної миті він почув найдивовижнішу річ у своєму житті. Хлопець майже бездоганно скресав «Джима Денді». Слова він радше пугукав, аніж співав, — здавалося, ніби його язик приклеєний до піднебіння. Водночас було очевидно, що Джо ніколи не брав гітари в руки: він слабувато вдаряв по струнах, і вони не звучали як слід, а зміни акордів були незграбними й змазаними. Гітара в його руках звучала глухо й примарно — наче набита ватою. Та якщо знехтувати цим, можна сказати, що Джо чудово скопіював манеру гри Ларрі Андервуда.

Скінчивши, Джо з цікавістю глянув на свої пальці, ніби хотів зрозуміти, чому йому вдаються мелодії, однак не самі звуки.

Немов звідкись іздалеку Ларрі почув власний голос:

— Просто треба сильніше бити по струнах, ось і все. Потрібно напрацювати мозолі на кінчиках пальців. Ну, щоб пучки загрубіли. А ще лівицю розробити.

Джо пильно дивився на нього, і Ларрі не знав, зрозумів той його чи ні.

— Ти знала, що він таке вміє? — звернувся Ларрі до Надін.

— Ні, я так само здивована. Він наче якийсь вундеркінд, правда?

Ларрі кивнув. Хлопчик іще раз пробренькав «Мамо, усе гаразд», і знову йому вдалося передати майже всі нюанси. Однак інколи його пальці блокували вібрацію струн та псували чистоту звуку.