Надін відвернулася.

— Де Джо? — спитала вона.

— Не знаю. Десь попереду.

— Сподіваюся, він цього не бачив. Чи бачив, як гадаєш?

— Можливо, — сказав Ларрі.

Він уже міркував над тим, чому така магістраль, як траса 1, порожня від самого Веллса: дорогою їм трапилося не більш ніж дві дюжини автівок. Тепер він усе зрозумів. Шлях було перекрито. Певне, на іншому боці міста вони побачать скупчення сотень, а то й тисяч машин. Ларрі знав, як вона піклується про Джо. Краще вберегти хлопчика від такого страхіття.

— Навіщо вони заблокували дорогу? — спитала Надін. — Для чого вони це зробили?

— Певне, хотіли зберегти в місті карантин. Гадаю, на тому кінці ми натрапимо на ще один затор.

— Там тільки один труп?

Ларрі поставив велосипед і зазирнув до кузова.

— Ще троє, — сказав він.

— Гаразд. Не буду дивитися.

Ларрі кивнув. Вони провели велосипеди повз сміттєвози й поїхали далі. Траса завернула до моря, і знову похолодало. Довгими похмурими рядами юрбилися літні котеджі. «І це в них люди проводили відпустки? — подумав Ларрі. — Чому б просто не завітати до Гарлему, щоб діти поплескалися в струменях із пожежних гідрантів?»

— Виглядають не надто привабливо, правда? — озвалася Надін.

З обох боків їх обступила квінтесенція дешевого пляжного курорту: автозаправки, ятки з продажу смажених молюсків, готелі в нудотних пастельних тонах, поле для міні-гольфу, цукерня «Молочні нямки».

Ларрі розривався навпіл від цього видовища. Частину його особистості обурювала прикра, потворна вульгарність цієї панорами та жадібність, що перетворила величний природний морський краєвид на придорожній парк розваг для приїжджих сімей. Однак глибоко в його нутрі чувся голос, який шепотів про людей, що сповнювали ці місця й дороги в теплу пору. Дами в капелюхах від сонця та обтислих, замалих для їхніх сідниць шортах. Студенти в смугастих, чорно-червоних футболках для регбі. Дівчата в пляжних сорочках і в’єтнамках. Малі дітлахи з писками, замурзаними морозивом. Ці люди були американцями, і коли вони збиралися разом, від них віяло своєрідною брудною романтикою — байдуже, якщо це були тільки ватаги туристів на лижних базах в Аспені чи юрби нероб, що проводили давні, однак прозаїчні літні ритуали в Мейні, біля траси 1. Тих американців не стало. Вітер відламав від дерева гілляку, і вона збила велетенську пластикову вивіску з будівлі «Молочних нямок» просто на стоянку біля ятки з морозивом — там вона й лежала на боці, наче потовчений ковпак неука[286]. Почала розростатися трава на полі для міні-гольфу. Колись цей відрізок траси між Портлендом і Портсмутом був сімдесятимильним[287] парком атракціонів, а тепер перетворився на дім із муляжами привидів, у яких скінчилося заведення.