— Навряд чи це комусь зарадить, якщо він мене вколошкає.

— Якщо це станеться, я житиму з цим усе життя, — сказала Надін.

Щойно вона це промовила, як її серце вдарила холодна впевненість, що незабаром усі її слова про святість життя повстануть проти неї самої. Вона здригнулася. «Ні, — подумала вона. — Я не вбиватиму. Тільки не це. Ніколи».

———

Того вечора вони влаштували стоянку на м’якому білому піску громадського пляжу у Веллсі. Трохи вище від нанесених морем водоростей Ларрі розклав велике вогнище. Джо сидів із протилежного від них із Надін боку й підкидав у багаття маленькі гіллячки. Подеколи він застромлював у вогонь більшу палицю й чекав, доки вона загориться. Тоді зривався на ноги та біг уздовж пляжу, тримаючи ту гілляку, як самотню свічу. Вони бачили його у відблисках багаття, та його вистачало лише на тридцять футів, і скоро в темряві виднівся лише сам смолоскип. Його вогонь тріпотів позаду від швидкого бігу. Здійнявся морський бриз, і сьогодні він був холодніший, ніж за останні дні. Ларрі пригадався раптовий дощ того дня, коли він вломився в материну квартиру й побачив, що вона помирає. Це було якраз перед тим, як супергрип ударив по Нью-Йорку, як оскаженілий товарняк. Він згадав удари грому й те, як вітер шалено задував у квартиру білі фіранки. Ларрі здригнувся. Бриз вихопив із вогню язик полум’я, закрутив його в спіраль та поніс угору, до поцяткованих зорями чорних небес. Іскри зринали ще вище, а тоді гасли. Як і того червневого дня, коли він знайшов матір на підлозі, Ларрі подумав про осінь — до неї було ще довго, та не дуже. На шкірі виступили сироти. На північ від них удалині вигойдувався смолоскип Джо — самотній вогник посеред безмовної велетенської чорноти. Від цього видива Ларрі зробилося ще самотніше й холодніше. Гриміли й шипіли хвилі.

— Ти вмієш грати?

Він трохи підскочив від її голосу та поглянув на гітарний футляр, що лежав біля них. Ларрі натрапив на нього у великому домі, до якого вони вдерлися, щоб знайти собі щось на вечерю, — футляр стояв, прихилившись до піаніно марки «Стейнвей». Він поповнив їхній запас консервів, загрузивши в рюкзак стільки ж бляшанок, скільки вони з’їли за день, і мимохідь прихопив гітару, навіть не зазирнувши у футляр. Та в такому домі лайно не валятиметься. Ларрі не грав відтоді, як шість тижнів тому закінчилася його скажена вечірка в Малібу. То було в іншому житті.

— Ага, умію.

Щойно він це сказав, як усвідомив, що йому хочеться грати. Не для неї, а просто тому, що іноді це приємно, допомагає очистити голову. А коли на пляжі палає багаття, хтось мусить заграти. Це практично закон.