— Не небо, комора! — вигукнула Надін. — На коморі! Слава Богу, що ти з нами, Джо! Ми б ніколи не помітили!

Вона підбігла до хлопчика, обійняла його, пригорнула. Ларрі розвернувся до комори — на вицвілому даху сяяли білі літери:

ПОЇХАЛИ ДО ЕПІДЕМЦЕНТРУ В СТОВІНГТОНІ, ВЕРМОНТ.

Нижче — дорожні орієнтири, і в самому низу:

ЗАЛИШИЛИ ОҐАНКВІТ 2 ЛИПНЯ 1990 р.

ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР

ФРЕНСІС ҐОЛДСМІТ

— Господи Ісусе, певне, коли він дописував останній рядок, його дупа в повітрі висіла, — сказав Ларрі.

— Епідемцентр! — Надін ніби й не почула його слова. — Чому я до цього не додумалась? Адже ж читала про нього в недільному додатку якихось три тижні тому! Вони там!

— Якщо ще живі.

— Живі? Та звісно. Мор уже скінчився до другого липня. І якщо в них стало сил видертися на дах, вони точно здорові.

— А один навіть в альпініста погрався, — погодився Ларрі, відчуваючи, як у нутрі зароджується сторожка радість. — А я пройшов Вермонт. Це ж треба.

— Стовінгтон розташований на північ від траси 9. Далеченько, — відсторонено мовила Надін, не зводячи погляду з комори. — Та все одно вони, мабуть, уже там. Друге липня було два тижні тому. — Її очі загорілися. — Як гадаєш, Ларрі, в епідемцентрі є ще якісь люди? Можуть же бути, правда? Вони ж знаються на карантині й стерильному одязі. І, певно, розробляли там вакцину.

— Не знаю, — обережно сказав Ларрі.

— Та, звісно ж, розробляли, — нетерпляче протуркотіла вона.

Ларрі ще ніколи не бачив Надін такою збентеженою й водночас збудженою. Навіть на гітарні фокуси Джо вона зреагувала спокійніше.

— Можу закластися, що Гарольд із Френсіс знайшли не один десяток людей, а то й не одну сотню. Вирушаймо негайно. Найкоротший шлях…

— Зажди хвилинку, — Ларрі поклав їй руку на плече.

— Як це «зажди»? Ти хоч усвідомлюєш?..

— Я усвідомлюю, що цей напис чекав на нас два тижні, тож справа зажде ще трошки. Нам треба пообідати. І наш гітарист-вундеркінд спить на ходу.