Вона озирнулася. Джо повернувся до світлин із дівчатами, та дивився на них уже осклянілими очима й клював носом. Під його очима з’явилися темні кола.

— Ти казала, що він зовсім нещодавно подолав сильну інфекцію, — мовив Ларрі. — Та й ти багато проїхала… не кажучи вже про стеження за блакитнооким музикантом.

— Ти маєш рацію… я й не подумала.

— Йому треба лише гарно поїсти та виспатися.

— Звичайно. Джо, пробач. Я не думала головою.

Джо сонно й байдуже рохнув.

Ларрі відчув, як усередині заворушився старий страх — йому треба було ще дещо сказати. Бо як змовчить, Надін і сама до цього додумається… крім того, певне, настав час перевірити, чи змінився він так, як йому гадалося.

— Надін, ти їздила за кермом?

— За кермом? Ти питаєш про водійське посвідчення? Так, проте автівка — не надто практичний транспорт. Усі ці затори… Тобто…

— Я кажу не про автомобіль, — сказав Ларрі.

Раптом у його думках зринув образ Рити, яка їде разом із таємничим чорним чоловіком (йому подумалося, що мозок обрав його символом смерті) — обидва темні й бліді, мчать на монструозному «гарлеї», мчать просто на нього, наче химерні вершники Апокаліпсису. Ця картина висушила всю вологу в його роті, і в скронях загупала кров, та коли Ларрі промовив наступні слова, голос прозвучав рівно. А якщо й затремтів, Надін ніби й не помітила. Цікаво, що Джо виринув із дрімоти та звів на нього очі — здавалося, хлопчик почув зміну.

— Я думав про мотоцикл чи мопед. Можна їхати швидше, а коли на дорозі трапиться якась… ну, якась загата чи затор, просто обминемо їх по колу. Як вантажівки на в’їзді до цього містечка.

Очі Надін засвітилися радістю.

— Так, це можна. Я ніколи не їздила на мотоциклах, та ти ж зможеш показати мені, як це робиться, правда?

На словах «я ніколи не їздила на мотоциклах» страх у його нутрі посилився.

— Так, — кивнув Ларрі. — Та найголовніше можу сказати просто зараз: перш ніж звикнеш до керування, треба повільно їздити. Дуже повільно. Ні мотоцикли, ні мопеди не пробачають помилок, і якщо розіб’єшся десь на трасі, лікаря я викликати не зможу.

— Значить, так і зробимо. Ми… Ларрі, ти ж їхав мотоциклом і вже потім натрапив на нас? Певне, що так — до Нью-Йорка далекувато.

— Я його кинув, — повагом проказав Ларрі. — Їхав сам і рознервувався.

— Ну, тепер ти вже не сам, — у її голосі бриніла радість. Вона крутнулася до Джо. — Ми їдемо до Вермонту, Джо! Зустрінемося з новими людьми! Правда, чудово?

Джо позіхнув.