Він відвернувся від вікна, відчуваючи болючу пульсацію під лобом. Річардсон слухав пульс матінки Ебіґейл. Лорі возилася з крапельницями. Дік Елліс стояв поряд. Люсі сиділа біля дверей і дивилася на Ларрі.

— Як вона? — спитав Ларрі в Джорджа.

— Так само, — відказав Річардсон.

— Переживе ніч?

— Не можу сказати, Ларрі.

Жінка в ліжку була немов скелет, туго обтягнутий попелястою шкірою. Здавалося, вона не має статі. Більша частина волосся в неї випала, грудей не було, рот був розтулений, і з нього виривалося хрипке дихання. Ларрі вона нагадувала юкатанську мумію, яку він колись бачив на картинці — не розкладену, а висушену, забальзамовану, вічну.

Так — оце вона така зараз і була: не матінка, а мумія. Єдиною ознакою життя було оте важке дихання — наче вітерець над стернею. Як вона досі тримається при житті? Ларрі не міг зрозуміти… і який же Бог послав її на таке? Для чого? То, певне, був якийсь жарт, якийсь усесвітній гігантський прикол. Джордж казав, що йому доводилося чути про подібні випадки, але жоден із них не був наскільки екстремальним, і сам він ніколи не очікував, що таке побачить. Вона якось… їла себе. Її тіло продовжувало працювати ще довго після того, як вона мала би впасти від голоду. Вона від’їдала поступово якісь частини себе, які є невід’ємними. Люсі, яка поклала її в ліжко, тихим, здивованим голосом казала, що старенька важила навряд чи більше за дитячого повітряного змія, її могло звіяти чи не найлегшим вітром.

І тут Люсі раптом промовила зі свого кутка, змусивши всіх здригнутися.

— Вона має дещо сказати.

Лорі невпевнено промовила:

— Вона в глибокій комі, Люсі… Ймовірність, що вона опритомніє…

— Вона повернулася щось нам сказати. І Бог її не відпустить, доки вона це не скаже.

— Але ж як це може бути, Люсі? — спитав Дік.

— Не знаю, — промовила Люсі. — Але я боюся це почути. Смерті не скінчилися. Вони тільки починаються. Ось чого я боюся.

Запала довга тиша, яку врешті порушив Джордж Річардсон.

— Мені час до лікарні. Лорі, Діку, ви мені обоє будете потрібні.

«Але ж ви не залишите отак цю мумію, ні?» — мало не спитав Ларрі і щосили стиснув губи, щоб не випустити цих слів.

Усі троє пішли до дверей, Люсі дала їм верхній одяг. Температура вночі була ледве вища за шістдесят градусів[129], і їхати на мотоциклі з коротким рукавом було холодно.

— Чи можемо ми щось для неї зробити? — тихо спитав Ларрі в Джорджа.

— Люсі знає про крапельницю, — сказав Джордж. — А більше нічого й не зробиш. Розумієте…