— Підійдіть ближче, усі. Мені недовго лишилося. Я повертаюся додому, до слави, і не було ще на світі людини, більш готової до того, аніж я. Підійдіть ближченько.

Ральф сів на край ліжка. Ларрі і Ґлен стали в ногах. Френ із гримасою підвелась, і Стю пересунув її крісло ближче до Ральфа. Вона знову сіла і взяла його за руку своїми холодними пальцями.

— Бог вас, дітки, не для того зібрав, щоб ви робили комітет чи громаду, — сказала вона. — Він привів вас сюди тільки для того, щоб відрядити в дальшу виправу. Він призначив вас, щоб знищити цього Князя Темряви, цього Чоловіка з далекого краю.

Тиша просто задзвеніла у вухах. У цій тиші матінка Ебіґейл зітхнула.

— Я гадала, що вас поведе Нік, але Він забрав Ніка до себе, хоча Нік ще не пішов, як мені здається. Ні, ще не пішов зовсім. Але маєш вести ти, Стюарте. А якщо Його воля буде забрати тебе, Стю, то тоді поведеш ти, Ларрі. А коли Він забере й тебе, то це перейде Ральфові…

— А я, схоже, буду пасти задніх, — почав Ґлен. — Що…

— Вести? — холодно спитала Френ. — Вести? Куди вести?..

— Таж на захід, дівчинко, — сказала матінка Ебіґейл. — На захід. Ти не йдеш. Тільки ці четверо.

— Ні! — попри біль, Френ зірвалася на ноги. — Що ви таке кажете?! Що вони вчотирьох повинні просто піти і здатися йому в лапи? Серце, нутрощі, душа Вільної зони! — Її очі палали. — Щоб він їх порозпинав усіх, а наступного літа просто пішки прийшов і всіх повбивав?! Я не хочу бачити, як мого чоловіка приносять у жертву Богові-вбивці! На хуй такого Бога!

— Френні! — тихо вигукнув Стю.

— Бог-убивця! Бог-убивця! — гнівно викрикувала Френ. — Мільйони — а може, мільярди — людей загинуло в епідемію. Ще мільйони потім! Ми навіть не знаємо, чи виживуть діти! Йому що, мало?! Він що, хоче, щоб усе тривало, доки земля належатиме щурам із тарганами?! Який Він Бог?! Та він — демон, і ви — його відьма!

— Припини, Френні!

— Без проблем. У мене все. Я хочу додому. Вези мене додому, Стю. Не в лікарню, а додому!

— Ми будемо слухати, що вона скаже.

— То гаразд. І за мене послухаєш. Я пішла.

— Дівчинко!

— Не називайте мене так!

Матінка раптом простягла руку і схопила Френні за зап’ястя. Френ заклякла. Її очі заплющилися. Голова закинулася назад.

— Н-н-е… Н-н-е… О БОЖЕ… СТЮ…

— Годі, годі! — крикнув Стю. — Що ви з нею робите?