Та й інші були нормальні. Дейна подумала, що у Веґасі відсоток дурнів значно вищий, ніж у Зоні, але ні в кого з рота ікла не стирчать і ніхто при перших променях місяця не перетворюється на кажана. Ці люди також працьовиті — у Зоні на її пам’яті люди так не працювали. У Вільній зоні можна було побачити, як хтось відпочиває в парку за будь-якої години дня, а дехто влаштовував обідню перерву з дванадцятої до другої. Тут такого не бувало. З восьмої ранку до п’ятої вечора працювали абсолютно всі — чи то в Індіан-Спрінгс, чи в робочих командах по місту. І школа теж працювала. У Веґасі було десятків зо два дітей від чотирьох (то був загальний улюбленець Деніел Маккарті, якого всі звали Дінні) до п’ятнадцяти років. У місті знайшли двох професійних учителів, і п’ять днів на тиждень проводилися заняття. Ллойд, який кинув навчання, три роки просидівши в сьомому класі, вельми пишався освітніми можливостями, що відкривалися в місті. Аптеки були відчинені й не охоронялися. Люди весь час туди ходили… але нічого серйознішого за аспірин чи ліки від болю в животі не брали. На заході проблема наркотиків не стояла. Кожен, хто бачив, як скінчив життя Гектор Дроґан, знав, як караються подібні звички. Річів Моффатів тут не було також. Кожен був дружній і тверезий. І мудро було не пити нічого міцнішого за пляшкове пиво.

«Німеччина 1938 року, — подумала Дейна. — Нацисти? Ну так, то були привабливі люди. Дуже спортивні. По нічних клубах не ходять, клуби — для туристів. А що вони роблять? Майструють годинники».

«Чи це справедливе порівняння?» — гадала Дейна, стурбовано думаючи про Дженні Енґстрьом, яка так їй подобалася. Вона не могла точно сказати… але схилялася до думки, що так.

Вона перевірила лампу приладом. Лампа була негожа. Дейна обережно зняла її, поклала на вишку, притримуючи ногами, і взяла останню нову. Добре, уже скоро й робочому дню кінець. Уже…

Дейна глянула вниз — і завмерла.

Люди йшли з автобусної зупинки, поверталися додому з Індіан-Спрінгс. Усі невимушено поглядали вгору — так люди завжди поглядають на того, хто перебуває десь угорі. Синдром безкоштовного цирку.

Оце обличчя, яке подивилося на неї.

Широке, усміхнене, здивоване.

«Господи Ісусе, невже це Том Каллен?»

Пекучий піт потік їй на око, в очах почало двоїтися. Коли вона витерла його, обличчя зникло. Люди на зупинці вже пройшли вперед вулицею, розмахуючи кошиками з-під харчів, розмовляючи, жартуючи. Дейна подивилася на того, хто, можливо, був Томом, але ззаду важко було сказати…

«Том? Невже вони відправили Тома?»

Та ні, звісно. Це була така божевільна і майже…