— Ні, я…

Флеґґ знову схилився над пристроєм зв’язку.

— Ллойд уже пішов?

— Ні, я тут, — дорогий інтерком, добре чути.

— Притримай-но мотоцикл Дейни трохи, — мовив він. — Ми тут ще… — він кинув на неї допитливий погляд, — ще дещо маємо обговорити, — скінчив він.

— Добре.

Інтерком клацнув, зв’язок розірвався. Флеґґ дивився на неї, посміхався, склавши руки. Дивився він дуже довго. Дейну кинуло в піт. Очі в нього ставали більші, темніші. Дивитися в них було наче в два колодязі — дуже глибокі, дуже давні. Цього разу вона хотіла відвести очі, але не могла.

— Скажи мені, — дуже тихо промовив він. — Давай ми не матимемо неприємностей, люба.

Здалеку Дейна почула власний голос, який сказав:

— То це все був сценарій, правда? Маленька п’єса на одну дію.

— Люба моя, я не розумію, що ти маєш на увазі.

— Ні, ви все розумієте. Вашою помилкою було викликати Ллойда, який так швидко відповів. Коли ви тут кажете «жаба» — всі плигають. Він уже мав половину Стрипу проїхати моїм мотоциклом. Хіба що ви сказали йому лишатися там, бо ніколи й не збиралися мене випускати.

— Люба моя, у тебе важкий напад параної. Це, мабуть, після отих чоловіків, мені думається. Котрі з мандрівним зоопарком. То, певне, був жах. Тут також може бути жах, але ми ж такого не допустимо, правда?

Сили залишали Дейну: вони немов якимись особливими судинами стікали вниз крізь ноги. Зібравши останні сили, вона склала в кулак занімілу праву руку і вдарила себе під праве око. У черепі вибухнув біль, в очах попливло. Голова відкинулася назад і гулко вдарилась об двері. Вона змогла відірвати погляд від нього — і воля почала до неї вертатися. І сила для опору теж.

— О, ну ви даєте, — втомлено промовила вона.

— Ти знаєш, хто це, — сказав він. Він підвівся зі столу й пішов на неї. — Ти знаєш, і ти мені розкажеш. Хоч скільки бий себе по голові — не допоможе, люба.

— А як це так — що ви не знаєте?! — закричала вона на нього. — Про Суддю знали, про мене знали! Як це вийшло, що ви не знаєте…

Його руки натисли їй на плечі з жахливою силою — і вони були холодні, холодні, як мармур.

— Хто?

— Не знаю.