— Тут доведеться кричати, Поле. Зв’язок галімий, — Ллойд не був певен, що Полові Берлсону стане голосу кричати. То був маленький, худенький чоловічок у товстих окулярах, дехто прозивав його містером Крутим, бо той уперто носив костюм-трійку навіть у найтяжчій сухій спеці Веґаса. Але Пол чудово виконував роль інформатора, і Флеґґ колись, охоплений бажанням мислити глобально, казав Ллойдові, що вже у 1991 році Берлсон стане головою таємної поліції. «І та-а-а-ак гарно справлятиметься», — додав Флеґґ, посміхаючись широко й ніжно.

Пол усе-таки зміг говорити трохи голосніше.

— Є в тебе твій список з собою? — спитав Ллойд.

— Так, ми зі Стеном Бейлі саме міркуємо над програмою ротації робочої сили.

— Глянь, будь ласка, є там такий собі Том Каллен?

— Секундочку, — «секундочка» розтяглася на дві чи три хвилини, і Ллойд уже знову замислився, чи не обірвався зв’язок. І тут Пол сказав:

— Так, Том Каллен… ти тут, Ллойде?

— Так, тут.

— Точно не скажеш, із таким станом телефонів. Йому приблизно двадцять два — двадцять п’ять років. Він точно не знає. Легка розумова відсталість. Має деякі робочі навички. Ми його взяли в команду прибиральників.

— Давно він у Веґасі?

— Тижнів зо три.

— З Колорадо?

— Так, але в нас із дюжину людей звідти, які там побули, і їм не сподобалось. А його звідти вигнали. Він займався сексом із нормальною жінкою, і вони, мабуть, боялися за свій генофонд, — засміявся Пол.

— Адресу маєш?

Пол дав йому адресу, Ллойд записав.

— Це все, Ллойде?

— І ще ім’я, якщо маєш час.

Пол засміявся нервовим смішком маленького чоловічка.

— Звичайно, в мене саме перерва.

— Ім’я таке: Нік Андрос.