——

Том прокинувся о восьмій вечора, але для того, щоб іти, світла ще було забагато. Він чекав. Уві сні до нього знову приходив Нік, і вони розмовляли. Як же й гарно розмовляти з Ніком.

Том лежав під великою скелею і дивися, як небо темніє. Загорялися зірки.

Він подумав про чипси «Прінґлз» і пошкодував, що не має їх із собою. От повернеться він у Зону — якщо повернеться, — то набере їх собі скільки схоче. Від пуза наїсться чипсів. І купатиметься в любові друзів. Ось за чим він так скучив у Лас-Веґасі, розважив він — за простою любов’ю. Вони тут люди непогані, тільки любові в них малувато. Бо занадто зайняті тим, що бояться. Любов погано росте там, де є лише страх, — так само рослини погано ростуть там, де темно.

Тільки гриби, поганки всякі в темряві ростуть великі й товсті — навіть він це знає, Боже, так.

«Я люблю Ніка, Френні, Діка Елліса і Люсі, — прошепотів Том. Така в нього молитва. — Люблю Ларрі Андервуда і Ґлена Бейтмана теж люблю. Люблю Стена і Рону. Люблю Ральфа. Люблю Стю. Люблю…»

Просто чудасія, як легко йому згадувалися всі ці імена. А в Зоні ж він, як пощастить, насилу згадував, як звати Стю, коли той заходив у гості. Його думки повернулися до іграшок. До гаража, машинок, паровозиків. Він годинами грався ними. Але питав себе, чи захочеться йому так ними гратися, коли він повернеться з цього… якщо повернеться. Усе буде по-іншому. То сумно, але, мабуть, і на краще.

— Господь мій пастир, — поволі промовив Том, — тому в недостатку не буду. На пасовиськах зелених оселяє мене. Мою голову Він намастив олією. Він мені кунг-фу дає від моїх ворогів. Амінь[168].

Тепер уже досить стемніло, і він рушив уперед. О пів на дванадцяту ночі він дійшов до Перста Божого і там сів підкріпитися. Там було високо, і, озирнувшись, Том побачив рухомі вогники. То на дорозі, подумав він. Мене шукають.

Том знову поглянув на північний схід. Удалині, ледь помітний у темряві (місяць, тепер уже ледь щербатий, починав сідати), виднів величезний заокруглений гранітний купол. Далі треба йти до нього.

— У Тома ніжки болять, — прошепотів він, але трохи й усміхнувся. Адже все могло бути набагато гірше, самим болем у ногах він міг і не відбутися. — ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «ніжки болять».

Він пішов далі, і нічні створіння розбігалися перед ним, і коли він ліг спочити на світанку, то пройшов майже сорок миль. Кордон штатів Невада і Юта вже був недалеко від нього на сході.

О восьмій годині того ранку він міцно спав, підклавши під голову куртку. Очі в Тома швидко заворушилися під повіками.

Прийшов Нік, і Том говорив із ним.