— Усе, що ти тут зробив, розпадається, а то ж як? Період напіврозпаду зла завжди порівняно короткий. Люди перешіптуються про тебе. Кажуть, що ти випустив Тома Каллена, він утік від тебе — простачок, дурник, але йому стало розуму перехитрувати Рендалла Флеґґа, — вона говорила швидше й швидше, тепер крізь зловтішну посмішку. — Кажуть, що твій головний спеціаліст зі зброї сказився, а ти не знав, що сталося. Вони бояться, що те, що він зараз притягне з пустелі, окошиться на них, а не на людях зі сходу. І вони тікають. Ти це знав?

— Брешеш. — Прошепотів він. Його обличчя стало бліде, як пергамент, очі вирячилися. — Та вони не наважаться. А як наважаться, я знатиму.

Її очі порожньо спрямувалися на схід.

— Я їх бачу, — прошепотіла вона. — Вони тікають зі своїх постів глупої ночі, і твоє Око не бачить їх. Полишають свої пости й, ховаючись, тікають. Робоча бригада виходить з міста в складі двадцятьох людей, а повертаються вісімнадцять. Прикордонники дезертирують. Їм страшно, що ваги сили похитнулися. Вони покидають тебе, а ті, хто лишився, і пальцем не поворухнуть, коли люди зі сходу прийдуть покінчити з тобою назавжди…

Він зірвався. Усередині в ньому щось обірвалося.

— БРЕШЕШ! — закричав він на неї. Його руки з усього маху впали їй на плечі, зламали обидві ключиці, як олівці. Він підхопив її тіло високо в линяле пустельне небо, крутнувся на підборах — і кинув її, вгору і геть від себе, як ту склянку. І Флеґґ побачив велику усмішку полегшення на її обличчі, раптову ясність у її очах, і все осягнув. Вона його довела до цього, якось розуміючи, що тільки він може дати їй волю…

І вона носить його дитину.

Він перехилився через низький парапет, ледь не падаючи, намагаючись повернути навспак те, чого не повернеш. Її сорочка лопотіла. Він схопився за тонку матерію, але вона обірвалась, і в його руці лишився тільки клаптик, настільки прозорий, його він бачив крізь пальці — як від сну після пробудження.

І вона полетіла від нього, ногами вниз, сорочка підіймалася до її шиї, обрамлюючи її лице. Вона не кричала.

Вона летіла вниз тихо, як бракована ракета.

Коли він почув важкий звук її падіння, який не надавався до опису, — Флеґґ закинув голову до неба і завив.

Це не має значення, це вже не має значення.

Він і досі тримає все в руці.

Він перехилився через парапет і дивився, як унизу збігаються люди, наче залізні крихти до магніта. Або черва до м’ясних обрізків.

Вони здавалися такими дрібними, а він був так високо над ними.

«Політаю, — подумав він, — відновлю спокій».

Але минув довгий-довгий час, доки його підбори відірвалися від тераси, і змогли вони піднятися хіба що на чверть дюйма над бетоном. Вище він не міг.