Тож він поїхав на північний захід від Індіан-Спрінгс, у піщані нетрі авіаційного полігону Нелліс, зупинившись перед загорожею з колючим дротом і написами: «ВЛАСНІСТЬ УРЯДУ США. ВХІД ЗАБОРОНЕНО», «ОЗБРОЄНА ОХОРОНА», «ТЕРИТОРІЯ ОХОРОНЯЄТЬСЯ СОБАКАМИ», «ДРІТ ПІД НАПРУГОЮ». Але електрика була мертва, так само як і озброєна охорона, і собаки, тож Чувак-Сміттєбак заїхав туди, час від часу вирівнюючи курс. Щось тягло його, нестримно притягувало. Він не знав, що це, але гадав, що воно велике. Досить велике.

Товсті шини його автомобіля рівно котили вперед, несли Сміттєбака через висохлі русла, схили — такі скелясті, що вони здавалися скам’янілими хребтами стегозаврів. Повітря було сухе й нерухоме. Температура трималася трохи вище від позначки 100 за Фаренгейтом[169]. Єдиним звуком було гудіння модифікованого двигуна фірми «студебекер» у машині Сміттєбака.

Він виїхав на горбок, побачив те, що внизу, і перемкнув передачу на нульову, щоб краще роздивитися.

Унизу скупчився комплекс будівель, який ртутно поблискував у пустельному мареві. Квонсетські ангари, низькі будівлі зі шлакоблоку. Машини, які стоять тут і там у запорошених проїздах. Усе обнесено трьома смугами колючого дроту, понад ним видніють керамічні ізолятори. Не ті маленькі, завбільшки з кісточку пальця, які бувають там, де напруга на огорожі невисока, а велетенські — з кулак.

Зі сходу двосмугова дорога вела до будки охорони, схожої на укріплений бліндаж. Ніяких там зворушливих наліпок з написами: «ЯКЩО МАЄТЕ КАМЕРУ, ПОКАЖІТЬ ЇЇ ЧЕРГОВОМУ» чи «ЯКЩО МИ ВАМ ПОДОБАЄМОСЯ, РОЗКАЖІТЬ СВОЄМУ КОНГРЕСМЕНУ». Єдиний знак, що траплявся на очі, був червоним по жовтому — кольори небезпеки — короткий і діловий: «ПРЕД’ЯВЛЯТИ ПЕРЕПУСТКИ НЕГАЙНО».

— Дякую, — прошепотів Сміттєбак. Кому саме він вдячний, він уявлення не мав. — Дякую тобі, дякую…

Особливе чуття привело його сюди, але він завжди знав: воно є. Десь воно є.

Він розігнав машину й покотив з гори. За десять хвилин він уже досліджував дорогу, що вела до будки. Шлях було перекрито смугастою чорно-білою аварійною загорожею, і Сміттєбак пішов усе уважно роздивитись. У подібних місцях є великі генератори, щоб було вдосталь аварійних запасів струму. Чувак-Сміттєбак сумнівався, чи може який-небудь генератор давати електрику три місяці поспіль без людей, але все ж треба було діяти дуже обережно і переконатися, що все здохло, до того як заходити. Його мета тепер була зовсім близько. Він не дасть собі кидатися стрімголов, не підсмажиться, як біфштекс у мікрохвилівці.

За броньованим склом завтовшки шість дюймів[170] мумія у військовій формі дивилася крізь нього.