І він раптом відкинув усе своє нове життя. Побіг до свого всюдихода, ховаючи усмішку на почорнілому від сонця обличчі. Він сів і від’їхав… але недалеко. Він чекав — і врешті машина з паливом виїхала з гаража автопарку й покотила бетоном, немов велетенський жук кольору хакі. А коли вона вибухнула, кидаючи жирний вогонь на всі боки, Сміттєбак упустив бінокль і завив до неба, трусячи кулаками в невимовній радості. Тільки радість довго не тривала. На зміну їй прийшов жах і глибока, тяжка печаль.

Він поїхав на північний захід, у пустелю, розганяючи всюдихід до майже самогубчої швидкості. Як давно це було? Він не знав. Коли б йому хтось сказав, що нині 16 вересня, він би лише кивнув байдуже, нічого не розуміючи.

Він гадав, що покінчить із життям, що для нього вже нічого не лишилось, усі тепер проти нього, так і мало бути. Якщо ти кусаєш ту руку, з якої їв, то вона передбачувано стискається в кулак. Це не просто закон природи — це справедливість. У багажнику в нього лежали три великі каністри бензину. Він обіллє ним себе і чиркне сірником. На це він і заслужив.

Але він цього не зробив. Він не розумів чому. Якась сила, потужніша за муки совісті й самотності, зупинила його. Йому здалося, що навіть самоспалення в манері буддійських монахів — замала кара для нього. Він заснув. А коли прокинувся, то в його голову прокралася нова думка, і вона була така:

СПОКУТА.

Чи це можливе? Він не знав. Але коли б він знайшов щось… щось велике… і приніс його темному чоловікові в Лас-Веґас, то чи не ймовірне це? А якщо не вдасться СПОКУТУВАТИ, то, може, йому би вдалося ВІДШКОДУВАТИ щось. Якщо це так, то він ще має шанс померти спокійно.

Що? Що б це могло бути? Чого стане для СПОКУТИ чи бодай ВІДШКОДУВАННЯ? Не міни, не автопарк вогневозів, не гранати чи автоматична зброя. Цього всього замало. Він знав, що існують два великі експериментальні бомбардувальники (їх побудували потай від Конгресу за гроші «сліпих» фондів оборони), проте він не може доправити їх у Веґас, а коли б і міг, ніхто б не зміг на них літати. На вигляд було так, що на кожному команда мала складатися принаймні з десятьох людей, коли не більше.

Він був немов пристрій інфрачервоного бачення, який відчуває жар у темряві і бачить його джерела як розмиті червоні фігурки чортів. Він мав якусь химерну здатність відчувати речі, забуті на цій порожній землі, де виконувалося стільки військових проектів. Він міг піти просто на захід, до проекту «Синь», де все починалося. Проте холодна епідемія не була йому до смаку, і своєю плутаною, але не позбавленою логіки свідомістю він відчував, що вона не сподобається і Флеґґові. Чумі все одно, кого нищити. Доля людства могла би скластися краще, коли б засновники проекту «Синь» зважали на цей простий факт.