Ральф підвівся, дзенькнувши наручниками, і сів біля Ларрі. Вони з хвилину посиділи мовчки, і тоді Ральф тихо сказав:

— Нас котять однією збіса довгою вулицею…

— Правда.

— Якби ж то знати, для чого це. Я бачу тільки те, що він хоче зробити з нас видовище. Щоб усі побачили, який він крутий. Невже ми заради цього так довго йшли?

— Не знаю.

Машина гула, більше жодних звуків чути не було. Вони сиділи на лаві мовчки, тримаючись за руки. Ларрі було страшно, але під цим страхом тримався глибокий, непорушний спокій. Усе мало вдатися.

— Не буду боятися злого, — тихо промовляв він, але боявся.

Ларрі заплющив очі, подумав про Люсі. Подумав про свою матір. Випадкові думки — як прокидався зранку до школи холодного ранку. Момент, коли його знудило в церкві. Як він знайшов у канаві еротичний журнал і дивився разом з Руді — обом було років із дев’ять. Як дивився бейсбольний чемпіонат першої своєї осені в Лос-Анджелесі з Івонн Веттерлін. Ларрі не хотів помирати, він боявся смерті, але як міг із тим змирився. Адже, врешті-решт, не йому тут вибирати, і він був переконаний, що смерть — це просто така собі почекальня, і там, як у гримерці, ждеш свого виходу на сцену.

І він відпочивав, намагався розслабитися, підготуватися.

——

Фургон зупинився, двері розчахнулися. Ясне сонячне світло залило кузов, від чого вони з Ральфом мружилися й моргали. У кузов заскочили Пацюк і Берлсон. Разом із сонцем до них долинув звук: тихе, шелестке бурмотіння — Ральф обережно витягнув шию, намагаючись побачити, що це. Проте Ларрі був знайомий цей звук.

У 1986 році «Обірвані недобитки» мали свій найважливіший виступ — відкривали концерт гурту «Ван Гален» у долині Чавес. І перед тим, як вони вийшли на сцену, було чути точно такі голоси. Тож коли він вийшов із фургона, то вже знав, на що очікувати, і не змінився на лиці, хоча й почув, як Ральф ледь чутно ахнув за його спиною.

Перед великим готелем-казино були газони. Обабіч входу — дві золоті піраміди. На траві стояли дві вантажні платформи. На кожній — клітка зі сталевих труб.

Навколо юрмилися люди.

Вони нерівним колом стояли на газоні. На паркінгу казино, на сходах ґанку готелю, на місці для розвороту машини, де колись зупинялися гості, а тим часом швейцар свистом кликав коридорного. Люди стояли й понад вулицею. Деякі з молодих чоловіків посадили своїх дівчат на плечі, щоб тим краще було видно майбутню виставу. Оте тихе бурмотіння — то голос людини юрби як біологічного виду.

Ларрі поглянув на їхні обличчя — і всі відводили очі. Кожне обличчя здавалося блідим, далеким, позначеним печаттю смерті і немовби свідомим цього. Проте вони були тут.