— Ото просто клас, — зауважив Ларрі, — при тому, що ми прийшли по трасі 70 серед білого дня, — він перейшов на крик. — Нас узяли опівдні на міжштатному шосе! Це називається «крадькома, під покровом ночі»?!

Флеґґ терпляче промовчав, оскільки відчував, що Ларрі з Ральфом мають повне право реагувати на звинувачення… тим більше, це врешті нічого не змінить.

І він продовжив.

— Нехай буде вам відомо, що поплічники цих людей відповідають за саботаж, мінування гелікоптерів в Індіан-Спрінгс, а отже — за смерть Карла Гока, Білла Джеймісона і Кліффа Бенсона. Вони винні в убивстві.

Погляд Ларрі в цей час зупинився на чоловікові, що стояв у юрбі скраю. Хоч Ларрі цього й не знав, але то був Стен Бейлі, керівник робіт в Індіан-Спрінгс. Ларрі побачив: лице того чоловіка набуло приголомшеного, здивованого виразу, і він промовив якісь чудні слова на зразок «бак-чувак».

— Нехай буде вам відомо, що поплічники цих людей прислали до нас також інших шпигунів, і їх було знищено. І присуд, отже, є таким: цих людей слід умертвити відповідним чином, а саме розірвати на шматки. Стати свідками цієї кари — обов’язок і відповідальність кожного з вас, щоб ви запам’ятали й розповіли іншим, що бачили тут сьогодні.

Посмішка Флеґґа сяяла: він нею виявляв уважність до підданців, проте тепла і взагалі людської природи в ній було не більше, ніж у вишкірі акули.

— Ті, хто має дітей, звільняються від цього обов’язку.

Він розвернувся до машин, які тепер уже стояли із заведеним мотором, випускаючи в ранкове повітря хмарки вихлопних газів. Коли він це зробив, у перших рядах заметушилися. Раптом наперед проштовхався якийсь чоловік. Він був здоровенний, але обличчя його було таке саме бліде, як його кухарський халат. Темний чоловік передав сувій Ллойдові, і руки Ллойда судомно смикнулися, коли Вітні Горґан вийшов наперед. Сувій із хрустом розірвався навпіл.

— Гей, люди! — крикнув Вітні.

Натовпом прокотився збентежений гомін. Вітні трусився всім тілом, наче в нього був якийсь параліч. Голова його сіпалася то в бік темного чоловіка, то в протилежний.

Флеґґ із лютою посмішкою споглядав Вітні. Дорґан зробив крок у бік кухаря, але Флеґґ жестом його спинив.

— Це ж неправда! — зарепетував Вітні. — Ви ж знаєте!

З боку натовпу — мертва тиша. Немов усі перетворилися на надгробки.

Горло Вітні судомно рухалось. Адамове яблуко стрибало, наче його смикали за мотузочку.

— Ми ж були колись американцями! — нарешті крикнув Вітні. — Це не по-американському. Я не те що. Я кажу вам — я просто собі кухар, але я знаю, американці так не поводяться! Вони не слухають якогось катюгу чокнутого в ковбойських чобітках…