На кінці кожного ланцюга був один сталевий наручник.
——
На світанку 30 вересня Ларрі почув, як у далекому кінці в’язничного крила відчинилися двері. Хтось швидко біг коридором. Ларрі лежав на нарах, підклавши руки під голову. Попередньої ночі він не спав. Він
(думав? молився?)
Однаково. Хай що він робив, стара рана в його душі нарешті загоїлась, і він відчув спокій. Відчув, як двоє людей, якими він був усе життя — справжнє і ідеальне «я», — злилися в одну істоту.
Його матері сподобався б такий Ларрі. І Риті Блейкмур. Такому Ларрі Вейн Стакі ніколи б не мусив переказувати факти. Такий Ларрі міг би сподобатися навіть отій давній жінці-спеціалісту з оральної гігієни.
«Я загину. І якщо є Бог — а тепер я не сумніваюся, що Він має бути, — нехай буде Його воля. Ми всі помремо і своєю смертю якось покладемо край усьому цьому».
Він підозрював, що Ґлен Бейтман уже загинув. Учора в одному з крил було чути постріли, багато. У той бік вели Ґлена, а не Ральфа. Ну що ж, він був старий, його мучив артрит, а те, що планує їм на ранок Флеґґ, збирається бути вельми неприємним.
Кроки наблизилися до його камери.
— Вставай, батоне, — почувся веселий голос з того боку. — Прийшов Пацюк по твою блідожопу душу, сіре м’ясо.
Ларрі озирнувся. У дверях шкірився чорний пірат із намистом зі срібних доларів на шиї, з оголеним мечем у руці. З-за його спини визирав отой головбух в окулярах. Берлсон його прізвище.
— Що таке? — спитав Ларрі.
— Дорогуню! — сказав пірат. — Кінець. Зовсім кінець.
— Ну, добре, — сказав Ларрі і встав.
Берлсон говорив швидко, і Ларрі було видно, що той боїться.
— Я б хотів, щоб ви знали: це не я придумав.
— Та й нічого тут ти не придумав, наскільки я бачу, — сказав Ларрі. — Кого вчора вбили?
— Бейтмана, — опустивши очі, сказав Берлсон. — Спроба втечі.
— Спроба втечі, — пробурмотів Ларрі. Він почав сміятися. Пацюк, у свою чергу, теж засміявся — з нього. Так разом і сміялися.
Камера відчинилася. Увійшов Берлсон з наручниками. Ларрі не опирався, просто виставив уперед зап’ястя, а Берлсон застібнув браслети.