— А ходімо, Томе, в зал зібрань.

— Нащо?

— Побачиш!

Зала була по той бік засніженої вулиці навпроти «Голідей Інн». Стю на вході вручив Томові коробочку попкорну.

— А це для чого? — здивувався Том.

— Який же дурень кіно без попкорну дивиться? — усміхнувся Стю.

— КІНО?

— А то!

Том бігом забіг до зали. Побачив там великий проектор, повністю готовий і підключений. Побачив, що екран у залі опущено. Посеред великої порожньої зали стояли два розкладні стільці.

— Ухтишка! — прошепотів він, і Стю побачив на його обличчі щонайщиріше здивування, якого й сподівався.

— Я цим займався влітку три роки поспіль в автокінотеатрі «Старлайт-драйв» у Брейнтрі, — розповів Стю. — Сподіваюся, я не забув, як усяку хрінь виправляти, якщо фільм перерветься.

— Ух ти! — радів Том.

— Нам треба буде чекати, поки мінятиму стрічки. Щось мені не хотілося повертатися назад і тягти ще один проектор.

Стю пробрався крізь ліани шнурів, що тяглися від проектора до генератора «хонда» в електричній шафі, і смикнув за пусковий шнур. Генератор бадьоро загув. Стю причинив шафу, щоб не було чути гудіння, і вимкнув світло. І за п’ять хвилин вони вже сиділи пліч-о-пліч і дивилися, як Сильвестр Сталлоне нищить наркодилерів сотнями у фільмі «Рембо-4: Вогненний бій»[212]. Стереозвук лунав із шістнадцяти колонок зали, іноді постріли заглушали діалоги (ті нехитрі діалоги, які там були)… але обом надзвичайно сподобалося.

Тепер, згадуючи це, Стю всміхався. Хтось міг би обізвати його дурним і на його місці підключив би відак до значно меншого генератора та й дивився б фільми сотнями — може, просто в мотелі. Але ж по телевізору кіно зовсім не так виглядає, заперечив би Стю. Та й справді річ була не в тому. Їм просто треба було вбити час — і інколи він вбивався дуже тяжко.

Хай там як, а серед фільмів був повторний випуск одного з найновіших мультиків Диснея «Олівер і компанія»[213], який ніколи не виходив на відео. Том дивився його знов і знов, сміючись, як дитина, з витівок Олівера, Спритного Пройди і Фейґіна, який у мультфільмі мешкав на баржі в Нью-Йорку і спав у краденому кріслі з літака.

На додачу до кінопроекту Стю зібрав понад двадцять моделей, зокрема й «ролс-ройс» із 240 деталей, який до супергрипу продавався за 65 доларів. Том створив химерний, але чимось дуже симпатичний краєвид, зайнявши майже половину конференц-зали в «Голідей Інн»; використав він для того пап’є-маше, гіпс і всілякі харчові барвники. Назвав це «Місячна база “Альфа”». Так, вони були при ділі, але…

«Та годі цих божевільних думок!»

Стю розробляв ногу. Вона була в значно кращому стані, ніж він міг би сподіватися, частково завдяки спортзалу при мотелі й тренажерам. Суглоб ще згинався не повністю, трохи поболював, але Стю вже міг, кульгаючи, ходити без милиць. Помалу, поступово все йшло на краще. Стю був цілком переконаний, що міг би навчити Тома їздити на снігоході «Арктик Кет», які в цьому містечку стояли практично в кожному гаражі. Проїжджати по двадцять миль на день, узяти намет, великі спальники, багато харчів у концентратах…