А Боулдер був так близько.

7 січня приблизно через дві години після того, як вони викопалися з чергового тунелю, Том підівся на задньому сидінні снігомобіля і показав.

— А що це, Стю?

Стю геть утомився й замахався. Сни в нього припинились, але, як не дивно, так чомусь йому було ще страшніше, ніж без снів.

— Не вставай, коли їдемо, Томе, ну скільки разів можна казати? Ти ж назад упадеш головою в сніг і…

— Так, але що це таке? На міст схоже. Чи ми до річки під’їхали, Стю?

Стю подивився, сповільнив хід, зупинив машину.

— Що це? — схвильовано спитав Том.

— Переїзд, — пробурмотів Стю. — Я… я просто повірити не можу…

— Переїзд? Переїзд?

Стю розвернувся і схопив Тома за плечі.

— Та це ж переїзд на Ґолден, Томе! Це там 119-та, траса 119! Дорога на Боулдер! Ми вже в двадцяти милях від міста! А то й менше!

І тут Том нарешті все зрозумів. Він роззявив рота — і в нього зробився такий кумедний вираз обличчя, що Стю розсміявся й поплескав його по спині. Тепер навіть невідчепний біль у нозі його не турбував.

— Ми що, правда майже вдома, Стю?

— Так, так, та-а-ак!

Тоді вони обнялись і незграбно затанцювали, падаючи, здіймаючи хмари снігу, обсипаючи ним одне одного. Коджак здивовано дивився на це… але за кілька секунд теж застрибав, загавкав, замахав хвостом.

——

Вони стали на ніч у Ґолдені і рано наступного дня рушили трасою 119 на Боулдер. Напередодні обидва майже не могли заснути. Стю ще ніколи не мав такого гострого передчуття… а ще до нього домішувалося невідчепне хвилювання за Френні й дитину.

Десь за годину після полудня снігомобіль почав сіпатися, рухатися ривками. Стю вимкнув двигун і взяв запасну каністру бензину, причеплену до кабінки Коджака.

— Ох ти ж Боже мій! — сказав він, відчувши, що вона жахливо легка.