«А що ж дитина? Що Френ?»

Він почав підозрювати, що вони спізняться і те, що побачив Том, може статися до їхнього приїзду.

——

За три дні до Нового року погода зіпсувалась, і вони зупинилися в містечку Кіттрідж. Вони вже були так близько до Боулдера, що затримка їм обом була прикра — навіть Коджак, здавалося, нервував і не знаходив собі місця.

— А ми зможемо скоро виїхати, Стю? — з надією питав Том.

— Не знаю, — сказав Стю. — Сподіваюся. Якби нам хоча б іще два дні гарної погоди, так більше й не треба було б. От чорт! — він зітхнув, потім знизав плечима. — Ну, може, невеличкі заметілі будуть.

Але то виявилася найгірша буря за всю зиму. Мело п’ять днів, нанесло кучугури, які в деяких місцях сягали дванадцяти й навіть чотирнадцяти футів[219].

Коли вони прокопали стежку зі свого житла 2 січня, щоб подивитися на сонце — мале і пласке, немов тьмяна мідна монетка, — геть усі орієнтири зникли. Більшість дрібних крамничок міста були не просто засипані снігом, а поховані в ньому. Вітер надав заметам і кучугурам дикої, звивистої форми. Усе стало наче на іншій планеті.

Вони рушили далі, але просувалися повільніше, ніж будь-коли; пошук дороги з постійної мороки перетворився на серйозну проблему. Снігомобіль раз у раз застрягав, і його доводилося відкопувати. А на другий день 1991 року знову загули лавини, немов товарні потяги.

4 січня вони доїхали до того місця, де від траси US 6 відходив шлях на Ґолден, і хоча жоден з них того не знав — не було ні снів, ні передчуттів, — але саме того дня у Френні Ґолдсміт почалися пологи.

— Ну гаразд, — сказав Стю, коли вони зупинилися на повороті. — Отепер уже дорогу шукати не треба, хай там як. Її ж у скелі прорубали. Але нам будь здоров пощастило, що ми знайшли цей поворот.

Не з’їхати з дороги було просто, а от проїжджати тунелі — аж ніяк. Щоб знайти вхід, доводилося прокопувати шлях — десь у пухкому снігу, а десь у промерзлому, нанесеному давнішими лавинами. Снігомобіль завивав і невесело клацав по голій дорозі всередині тунелю.

А що було гірше — так це те, що в тунелях було страшно, як міг би підтвердити Ларрі або Чувак-Сміттєбак. Темно, як у шахтах, — єдиним світлом були фари снігомобіля, оскільки обидва кінці були засипані снігом. Враження було таке, наче тебе зачинили в темному холодильнику. Їхали до болю повільно, бо кожен вихід із тунелю ставав вправою в інженерних навичках, і Стю дуже боявся, що колись вони доїдуть до такого тунелю, з якого виїхати буде просто неможливо, хоч скільки крекчи, розгрібай і розсувай машини, що стоять усередині. Якби таке сталося, вони б мусили розвертатись і об’їжджати міжштатною трасою. На цьому вони втратять щонайменше тиждень. Покинути снігомобіль — то був узагалі не варіант: це означало б дуже болісне самогубство.