— Що таке, Стю?

— Та я тут напартачив. І знав же, бляха, — порожня ця каністра клята, і забув набрати. Мабуть, на радощах. Ох же й дурень я!

— Бензин скінчився?

Стю пожбурив порожню каністру геть.

— Та скінчився, хай йому. Ну як я міг бути таким дурнем?!

— Мабуть, про Френні думав. А що зараз будемо робити, Стю?

— Підемо пішки, хоча б спробуємо. Тобі знадобиться спальний мішок. Поділимо харчі, в спальники їх покладемо. А намет лишимо. Вибач, будь ласка, Томе. Я кругом винен.

— Та нічого, Стю. А намети?

— Та краще, мабуть, їх лишимо, старенький!

Того дня вони до Боулдера ще не дійшли, натомість у сутінках зупинилися на нічліг, втомившись від походу грузьким снігом, який здавався таким легким, але уповільнював так, що вони буквально повзли. Тієї ночі багаття не розпалювали. Гілок під рукою не було, а всі троє занадто втомилися, щоб їх викопувати. Їх оточували високі, горбкуваті замети, схожі на бархани. Навіть у темряві на півночі нічого не світилося, хоча Стю схвильовано поглядав у той бік.

Вони повечеряли холодними харчами — і Том зарився в спальник і моментально заснув, не встиг навіть сказати «добраніч». Стю стомився, і нога в нього жахливо боліла. «Добре, якщо я її назовсім не роздовбав», — подумав він. Але завтра ввечері вони вже будуть у Боулдері, спатимуть у справжніх ліжках, а це вже була перспектива.

Коли він заліз у свій мішок, у нього виникла тривожна думка: а раптом вони прийдуть до Боулдера, а там нікого не буде — як у Ґранд-Джанкшені, Ейвоні, Кіттріджі? Порожні будинки, порожні крамниці, будівлі, у яких дах провалився під вагою снігу… Занесені вулиці… Жодного звуку, крім капотіння бурульок в одну з періодичних відлиг — він у бібліотеці читав, що в Боулдері посеред зими не рідкість, коли температура підскакує до сімдесяти градусів[220]. Не буде нікого — ніби вони всі тобі наснились, а ти зараз прокинувся. Бо на світі не лишилося нікого, крім Стю Редмана і Тома Каллена…

То була божевільна думка, але відмахнутися від неї не вдавалося. Він виповз зі спального мішка і знову подивився на північ, сподіваючись, що на обрії буде видно хоч малесеньке світло, як зазвичай буває там, де живуть люди. Ну, певно ж, він щось зможе помітити. Намагався згадати, скільки людей мало б, за прикидками Ґлена, опинитись у Вільній зоні, доки сніг не перекриє шляхи. Він не міг згадати цифру: чи вісім тисяч?..

Так? Вісім тисяч — це не так уже й багато; вони не дуже й світла багато світитимуть, навіть коли повернули електрику. А може…

«А може, ти б поспав та й викинув цю дурню з голови. Ранок мудріший буде».