— Хай благословить тебе бог, дочко, і хай він винагородить тебе так, як тільки того заслуговує благочестива дитина!
— Ну от, тату, заспокойтеся тепер і можете з легким серцем та надією в бозі вирушати в експедицію. За мене вам нічого більше турбуватися. А навесні — до цього ж бо треба, татку, хоч трохи якось і приготуватися,— а навесні вже я вийду заміж за Слідопита, якщо цей благородний мисливець на той час ще захоче мене взяти.
— Мейбл, він тебе кохає так, як я кохав твою матір. Коли він розповідав мені про свої почуття до тебе, він плакав, як дитина!
— Я вірю, я мала добру нагоду й сама переконатися, що він кращої думки про мене, ніж я того варта; але що там казати: на світі нема іншої людини, яку я поважала б дужче, ніж Слідопита, навіть не роблячи винятку й для вас, таточку!
— Це так і слід, дочко, і ти з ним будеш щаслива, повір. Може б, я переказав це Слідопитові?
— Краще не треба, я не хотіла б, тату... Хай краще це якось само собою, цілком невимушено прийде: зрештою, чоловік повинен добиватися кохання від жінки, а не жінка від чоловіка...
Усмішка, що осяяла при цих словах гарнесеньке личко Мейбл, була просто янгольська, принаймні такою вона видавалася її батькові, проте кожен, хто вмів краще читати з виразу обличчя швидкоплинні душевні переживання, мабуть, одразу ж помітив би в ній щось непогамоване й неприродне.
— Ні, ні, тату, ми не повинні підганяти події, хай усе вирішується так, як має само вирішитися; але дана мною обіцянка — непорушна!
— Мені більш нічого й не треба, Мейбл, більш нічого. Ну, то поцілуй мене тепер... Хай благословить і береже тебе бог, дочко! Ти така добра в мене...
Мейбл кинулася батькові в обійми — вперше в житті! — і, притиснувшись йому до грудей, заллялася слізьми, як дитина. Суворе серце старого вояка не витримало, і сльози батька змішалися з доччиними слізьми; проте сержант Дангем умить схаменувся і, ніби засоромившися своїх сліз, лагідно вивільнився з обіймів дочки, побажав їй на добраніч і пішов спати. Мейбл, схлипуючи, теж попростувала в непривітний закуток, де стояло її ліжко, а за кілька хвилин у хатині вже запала глибока тиша, яку порушувало тільки тяжке дихання старого ветерана.
РОЗДІЛ XX
РОЗДІЛ XX