Ніколи ще Мейбл не здавалася йому такою прекрасною, як у цей вечір. Мабуть, це було тому, що досі їй просто не випадала нагода показати всі свої найкращі риси, а може, й тому, що сьогодні, як ніколи, їй чомусь до глибини душі стало жаль свого немолодого вже батька, який уперше відгукнувся на її почуття такою ніжною батьківською любов’ю. У її стосунках з батьком завжди бракувало невимушеності, до того ж її велика перевага над ним в освіті та вихованні утворила між ними справжню прірву, яка ще більше поглиблювалася через його військову суворість, набуту впродовж багаторічного й тісного спілкування з рядовими солдатами, котрих можна було тримати в покорі тільки за допомогою жорстокої дисципліни. Цього ж разу, коли вони зосталися самі по вечері, розмова між ними мало-помалу набрала більшої щиросердості, ніж будь-коли, і невдовзі Мейбл з радістю відчула у батькових словах таку ніжність, якої в глибині душі жадала від першого дня свого приїзду.

— То мати моя була майже така на зріст, як і я? — промовила Мейбл, пестливо тримаючи батькову руку в своїх руках і дивлячись на нього із слізьми в очах.— А я чомусь вважала, що вона була вища за мене.

— Дітям майже завжди так здається, Мейбл. Звичка дивитися з повагою на батьків призводить до того, що вони видаються їм взагалі більшими і вищими, ніж насправді. Твоя мати, дочко, була точнісінько така заввишки, як ти.

— А які у матері були очі, тату?

— Такі ж, як і в тебе,— голубі, лагідні й привітні, хоч, може, й не такі веселі.

— У моїх очах назавжди погасне веселість, якщо ви не вбережете себе в цій операції, таточку.

— Дякую, Мейбл... Гм... дякую, дочко, але я мушу виконувати свій обов’язок. Так хочеться, щоб ти гарно прилаштувалася в житті й вийшла заміж, поки ми ще в Освего! Тоді мені було б уже зовсім легко на душі.

— Заміж! За кого ж, тату?

— Ти знаєш того, кого я хотів бачити твоїм чоловіком. Звичайно, ти можеш знайти й привітнішого, і краще зодягнутого, але людини вірнішої і розумнішої за нього ніколи не знайти.

— Невже ніколи, тату?

— Принаймні я не думаю, щоб знайшлися рівні Слідопитові.

— А нащо мені зараз той заміж: адже ви одинокий, і я можу доглянути вас до смерті.

— Хай бог благословить тебе, Мейбл!.. Я знаю, що ти б доглянула мене, і не засуджую тебе, бо це почуття цілком справедливе; проте я гадаю, що є почуття не менш справедливі.

— Які ще почуття можуть дорівнятися почуттям поваги до своїх батьків?

— Почуття поваги до свого чоловіка, дочко!

— Але ж у мене нема чоловіка, тату!

— То виходь заміж, щоб було кого поважати! Ти ж знаєш, Мейбл, що моє життя не вічне: його або хвороба забере, або куля обірве. А ти молода, і тобі ще жити та й жити, і тому в тебе повинен бути хтось, хто б міг заступатися й піклуватися про тебе так само, як ти оце хочеш піклуватися про мене.