Кемпбелл, «На відвідини Ерджиршіру»

Мейбл прокинулася серед білого дня, коли сонце вже підбилося високо. Сон її був спокійний і глибокий, тому що вона звечора лягла з усвідомленням виконаного перед батьком обов’язку та й добре-таки натомилася. Спала ж вона так міцно, що навіть не чула всього того шарварку, який зчинився вдосвіта, коли загін лаштувався в дорогу. Зіскочивши з постелі й хутко вдягнувшись, дівчина невдовзі вже стояла на галявині, глибоко вдихаючи запашне ранкове повітря. Тут вона вперше не тільки була вражена своєрідністю довколишньої краси, але й до глибини душі відчула свою самотність. Стояв один з тих чудових осінніх днів, на які такий щедрий місцевий клімат, хоча його тут чомусь більше ганять, ніж хвалять, попри його заспокійливу та цілющу дію. Від цього краще почувалася й Мейбл, у якої так тяжко було тепер на серці — гадалося: від думок про батька, що наражався на великі небезпеки і що його вона тепер, коли між ними зникла відчуженість, так гаряче любила.

Їй здавалося, що на острові тепер не було жодної живої душі, хоча ще звечора в метушні прибуття й висадки здавалося, ніби тут вирує життя, від якого тепер не лишилося ніяких ознак, і наша героїня довго оглядалася довкола, сподіваючись знайти хоча б одну людину, щоб відігнати гнітюче почуття самотності. Потім, зрештою, вона таки побачила всіх, що зосталися на острові, довкола табірного багаття. Помітивши там і свого дядька, дівчина заспокоїлася і з цікавістю новоприбулої продовжувала далі розглядати нову для себе місцину. Крім Кепа та квартирмейстера, коло багаття були ще капрал, усі три вояки та солдатка, що стала за куховарку. Всі хатини стояли пусткою, а присадкуватий баштоподібний верх блокгауза мальовничо здіймався над кучерявим чагарником, який до самої половини заступав будівлю. Сонце латками освітлювало’ галявину, а над головою, на тлі бездонного блакитного неба, нависало зелене листяне шатро. На небі не було й хмаринки, і Мейбл потай у своїй душі сприйняла це за призвістку миру й безпеки.

Побачивши, що всі зайняті таким важливим для людини ділом, як сніданок, Мейбл непомітно прослизнула аж у кінець острівця, де за чагарниками та деревами зовсім сховалася з виду. Підійшовши до самісінького краю берега, вона порозхиляла навислі над водою кущі й задивилася, як одна по одній накочувалися й хлюпали в берег маленькі хвильки — слабенький відгомін великого збурення, що колихало озеро за яких п’ятдесят миль звідси. Перед нею всюди були картини, що милували око своєю красою, і наша героїня, жваво відгукуючись па все прекрасне, негайно визначила наймальовничіші місця краєвиду. Вона милувалася ними, проглядаючи вузькі прогалини поміж островами, і була перекопана, що досі піде не бачила чогось прекраснішого.