— А гребти вмій? — спитала Роса, глянувши крадькома на свою подругу.

— Може, не так добре, як ти, але, думаю, до світанку могла б запливти так далеко, що й не видко було б.

— А що потім? Ти ж не могти гребти шість, десять, вісім миль?..

— Не знаю, але я хотіла б зробити все, аби тільки попередити мого дорогого батечка, славного Слідопита й усіх наших про небезпеку, яка їм тут загрожує.

— Ти любити Слідопит?

— Всі, хто його знає, люблять його... І тобі він сподобався б — ні, ти б його полюбила, якби знала, яке в нього добре серце!

— Я не любити його зовсім. Дуже добра рушниця... Дуже добре око... Дуже багато забити ірокези та люди Роси. Я мушу зняти його скальп, якщо змогти.

— А я мушу врятувати його, якщо зможу; Це ж і різнить нас, Росо. Отож заледве вони міцно заснуть, я беру першу-ліпшу пірогу і тікаю з острова.

— Не вдасться... Роса не пускати тебе. Кликати Гостра Стріла.

— Росо! Невже ти зрадила б?.. Невже ти видала б мене після всього того доброго, що ти мені зробила?..

— Саме так! — відказала Роса, рішуче махнувши назад рукою, і вела далі з таким запалом і такою суворістю, яких Мейбл у неї ніколи ще не бачила.— Голосно гукати Гостра Стріла. Один крик дружини будити воїн. Роса не дозволяти Лілея допомогти ворог... і не дозволяти індіян робити лихо Лілея!

— Я розумію тебе, Росо, і поділяю твої природні й справедливі почуття. Зрештою, воно, може, буде й краще, якщо я зостануся тут, бо я, мабуть, переоцінюю свої сили. Але скажи мені: якщо прийде вночі мій дядечко й попроситься до блокгауза, ти дозволиш мені відчинити двері і впустити його?

— Звичайно... Він тут бути полонений, а Роса любити полонений більше, ніж скальп; скальп — добре для честь, полонений — добре для душа. Але Солона Вода так добре сховатися, що й сам не знати, де він.

І Роса зайшлася своїм по-дитячому веселим, іскристим сміхом: картини жахів були для неї такі звичайні, що не надовго потьмарювали її життєрадісну душу. Потому між подругами зав’язалася довга й недоладна розмова, під час якої Мейбл намагалася якомога краще з’ясувати своє теперішнє становище, не втрачаючи слабкої надії скористатися з того, що могла виказати Роса. Індіянка відповідала на всі її випитування прямо, але не без остороги: вона добре розрізняла, що було неістотне, а що могло поставити під загрозу безпеку її друзів чи' зруйнувати. їхні плани. Наша героїня була нездатна лукавити й хитрощами випитувати таємниці в подруги, до того ж вона розуміла, що якби вона й зважилась на таке, їй навряд чи пощастило б перехитрити свою співрозмовницю. А Росі в свою чергу було не обов’язково розповідати все. Суть того, що вона розповіла, приблизно така.