— «Любий мій дядечко! Слава богу, отже, він живий! О, Росо, Росо!.. Ти ж не дозволиш, щоб вони його знівечили?!

— Роса — тільки бідна скво. Який воїн послухатися, що вона казать? Дивись, он Гостра Стріла вести його сюди.

Але Мейбл уже була коло бійниці й на власні очі пересвідчилася, що Кеп і квартирмейстер були в руках індіян, вісім чи десять чоловік яких вели полонених прямо до дверей блокгауза, знаючи тепер, що в ньому нема жодного солдата.

Мейбл холола від страху, доки вся ця ватага збиралася під самісінькими дверима, і аж зраділа, побачивши серед індіян французького офіцера. Білий і Гостра Стріла щось тихо, але серйозно стали доводити своїм полоненим, після чого квартирмейстер загукав до дівчини:

— Гей, чарівна Мейбл!.. Чарівна Мейбл! Вигляньте з бійниці й згляньтеся над нами! Нам погрожують смертю на місці, якщо ви не відчините двері. Отож згляньтеся над нами, а то за півгодини — і нітрохи не пізніше — на наших головах уже не буде скальпів!

Мейбл уловила якийсь посміх у цьому благальному зверненні, а його глузливий тон більше підсилив, ніж послабив її тверде рішення не відчиняти дверей, доки це буде можливо.

— Озовіться ви, дядечку, — промовила Мейбл у саму бійницю,— і скажіть, що мені робити?

— Слава богу! Слава богу!— вигукнув Кеп.— Від твого любого голосу, Магнітику, з мого серця мов камінь важкий упав! Я вже потерпав, що тобі, бідній, випала та сама доля, що й сердешній Дженні. Всі ці двадцять чотири години мені здавалося, ніби на грудях у мене щонайменше тонна трюмового баласту. Ти запитуєш мене, дочко, що тобі робити? Я навіть не знаю, що порадити, хоча ти й донька моєї рідної сестри! Я, Магнітику, можу тобі сказати зараз від щирої душі тільки одне: хай западеться той день, коли ми з тобою вперше побачили цю трикляту прісноводу сажавку!

— Але скажіть, дядечку, ваше життя й справді в небезпеці? Як ви радите — чи треба відчиняти двері?

— Скрут на дві петлі дає міцний вузол, і я не радив би нікому, хто ще не потрапив у лабети до цих дияволів, будь-що відчиняти або відпирати, аби лише потрапити до них у пазури. А щодо мене й квартирмейстера, то ми відживаємо свій вік і, як сказав би чесний Слідопит, взагалі не багато значимо для всього людства. Яка різниця квартирмейстерові, коли він підіб’є баланс у своїй провіантній книзі — цього року а чи на той рік; ну, а я — що ж, якби я був на борту корабля, я б знав, що мені діяти. А тут, у цьому безпросвітному мочарі, я можу сказати лише одне: коли б я сидів за тими стінами, ніякі умовляння індіян не виманили б мене звідти!