Коли Роса вже була на горішньому поверсі, нашу героїню раптом осяяла щаслива думка, яку вона й поспішила викласти подрузі таким зовні природним та недвозначним голосом, що виграла велику можливість для успішного здійснення свого виплеканого за цей час задуму.

— Я злізу вниз, Росо, і наслухатиму коло дверей, доки ти будеш на даху,— сказала вона,— і ми одночасно будемо на чатах і вгорі, і внизу.

Хоч Роса і вважала таку обачливість зайвою, добре знаючи, що ніхто не може потрапити знадвору до блокгауза, якщо не допоможуть зсередини,— тим більше, що й боятися якогось нападу тепер не було ніяких підстав, бо вони давно б чули, коли б щось таке готувалося,— вона поставилася до цієї пропозиції Мейбл з повним довір’ям, пояснюючи це тільки страхом та недосвідченістю своєї блідочолої подруги. Отож наша героїня могла тепер спокійно злазити до дверей, тим часом як індіянка лізла на дах. При цьому Роса не вважала навіть за потрібне назирати за Мейбл. Відстань між ними була чималенька, й балакати було ніяк, тому протягом трьох-чотирьох хвилин перша намагалася все обдивитися, наскільки дозволяла темрява, а друга, вся ніби перетворившись на слух,— почути, що діється за дверима.

Роса зі свого високого спостережного пункту не виявила нічого: темрява була й справді така густа, що крізь неї майже нічого не було видно. Зате важко навіть описати почуття Мейбл, коли їй раптом здалося, ніби вона почула, як хтось обережно натиснув на двері. Боячись, аби часом це не був хтось інший, і в той же час палаючи бажанням подати Чингачгукові хоч якийсь знак, що вона тут, Мейбл спробувала тремтливим голосом тихенько заспівати. У блокгаузі, однак, стояла така глибока тиша, що ці несміливі звуки долетіли до Роси, і та не гаючись почала злазити вниз. За мить почувся і легенький стукіт у двері знадвору. Мейбл розгубилася: часу втрачати далі було нікуди, і надія остаточно переборола страх. Тремтячими руками вона стала витягати засуви. Згори вже долітало шаркотіння мокасинів Роси, а вона витягла тільки перший засув. Другого вона висунула, вже коли індіянка була на середині драбини.

— Ти що робити!— сердито крикнула вона.— Тікати? Навіжена... тікати з блокгауз? Блокгауз — добре.

Й обидві схопилися за останній засув, який легко висунувся б, якби сила чиїхось плечей знадвору не затиснула його в скобах. І тут обидві зчепилися, хоча ні тій, ні іншій не хотілося вдаватися до сили. Роса, напевне, таки взяла б гору, коли б другий, ще дужчий від першого поштовх не вирвав засув зі скоб, у яких він ледь тримався. Двері розчинилися, і в отворі з’явилася чорна чоловіча постать. Обидві жінки кинулися до драбини, немовби однаково злякавшись того, що трапилося. А незнайомець, увійшовши, взяв спершу на всі засуви двері й потім, надзвичайно уважно оглянувши нижнє приміщення, обережно поліз нагору. Роса, коли смеркло, позатуляла всі бійниці другого поверху й засвітила свічку. Й тепер у її тьмяному мигтінні обидві жінки, забившись у куток, стояли й очікували появи незнайомця, чиї обережні й досить повільні кроки було виразно чути на драбині. Важко навіть сказати, котра з двох була більше вражена, коли у незнайомцеві, який постав перед ними, вони раптом упізнали Слідопита.