— Яким же це щасливим робом ви не пішли прямо на острів і не ввергли себе в руки ворога?

— Тим самим робом, Мейбл, яким провидіння підказує собаці, де шукати оленя, а оленеві — як утекти від собаки. Ні, ні, ті диявольські витівки з трупами можуть завести в оману хіба що вояків та офіцерів п’ятдесят п’ятого полку, але ними не заманиш па слизьке тих, що все своє життя провели в лісі. Я плив протокою повз гаданого рибалку, і хоч ці бузувіри досить-таки спритно всадовили того неборака, проте для натренованого ока це була не така вже й велика хитрість. По-перше, такі досвідчені рибалки, як наші вояки п’ятдесят п’ятого полку, що добре наловчилися вудити в Освего, ніколи не тримають так високо вудлища, а по-друге, коли в рибалки не клює чи не водить, він ніколи так спокійно не дивитиметься па поплавець. Та й, окрім того, ми ніколи не летимо сліпо до поста: бувало, цілісіньку ніч пролежиш під самим постом лише через те, що помінялися вартові й по-іншому, ніж напередодні, розставлені секрети. Ні Змія, ні мене не так-то легко піддурити якимись жалюгідними витівками, котрі більш за все призначаються для шотландців, які хоч і самі в дечому добрі пронози, та на індіянські підступи попадаються частенько.

— Як по-вашому, мій батечко з загоном часом не попадеться на цей підступ? — поквапно запитала дівчина.

— Якщо я попереджу — то ні, Мейбл. А коли, як ви кажете, і Змій теж пильнує, то в нас є подвійна змога попередити сержанта про небезпеку. От тільки погано, що ми не знаємо, якою протокою вони можуть підпливти.

— Слідопите,— серйозним і схвильованим тоном промовила Мейбл, котрій після тих жахливих картин, які вона побачила, смерть видавалася ще страшнішою.— Слідопите, ви казали, що любите мене, й висловлювали бажання одружитися зі мою.

— Я таки насмілився був сказати вам це, Мейбл, і сержант навіть недавно казав, буцімто ви люб’язно дали згоду. Але я не з тих, що ходитимуть слідком, надокучаючи тій, котру кохають.

— А тепер послухайте, що я вам скажу, Слідопите! Я поважаю вас!.. Шаную вас... Я благоговію перед вами! Врятуйте лишень мого батька від страхітливої смерті, і я буду обожнювати вас! Ось вам моя рука на заруку вірності моєму слову.

— Хай благословить вас бог, Мейбл! Боюся, що я не заслуговую на таке. Я не заслуговую на таке й боюся, що навіть не тямлю, як належно оцінити все це. А щодо сержанта, то нема нічого такого в світі, чого б я не зробив для нього: адже ми з ним давні друзі й зобов’язані один одному своїм життям... Боюся тільки, Мейбл, що бути давнім другом батька не є вигідна рекомендація в очах юної дочки!