— Вам не треба кращої рекомендації за ваші діла... Ваша відвага, ваша відданість,— усе, що ви робите й кажете, Слідопите, все знаходить щире схвалення мого розуму, а моє серце — воно теж не може не послухатися його.

— Такого щастя для себе я навіть не чекав у цю жахливу ніч! Але ми в руках Всевишнього, і він заступиться за нас! Що й казати, милі моєму серцю ці слова, Мейбл, але я й без них зробив би все, що тільки здатна зробити людина за таких обставин. А ваші слова ще дужче наснажать мене захищати вас.

— От ми й порозумілися з вами, Слідопите, — притамованим голосом докинула Мейбл,— а зараз не втрачаймо жодної хвилини неоціненного часу. Можемо ми сісти у вашу пірогу і негайно вирушити назустріч батькові?

— Я не раджу цього робити, Мейбл. Мені не відомо, якою протокою повертатиметься сержант, а їх не мало — аж двадцять! Можете не сумніватися, що там Змій уже нишпорить по них. Ні, ні, я раджу тільки сидіти тут. Колоди блокгауза ще сирі, і їх не так легко підпалити, а якщо блокгауз не спалять, я протримаюся тут хоч проти цілого плем’я індіян. Ірокези не викурять мене звідси доти, доки нам пощастить уберегти блокгауз від вогню. Сержант, мабуть, зупинився на якомусь острові й до ранку не прибуде. Якщо ми залишимося у цих стінах, ми завжди зможемо його попередити, вистріливши, наприклад, з рушниці чи ще як, а на випадок, якби сержант вирішив з ходу напасти на ірокезів, що, з його характером, цілком ймовірно, блокгауз значно допоміг би виграти бій. Ні, якщо наша мета — допомогти сержантові, то здоровий глузд підказує мені тільки одне: залишитися тут, хоча втекти нам звідсіля було б досить легко.

— Залишайтеся,— прошепотіла Мейбл.— Ради бога, Слідопите, залишайтеся. Все, все, що завгодно, аби тільки врятувати мого батечка!

— Так воно з усіх боків певніше. Я радий, Мейбл, чути це від вас, бо я керуюся єдиним бажанням — по-справжньому допомогти сержантові. На цей час він примножив собі слави, а якби він ще вигнав з острова цих негідників і, спаливши дотла блокгауз та хижі, з честю відступив, Ланді, безсумнівно, ніколи цього не забув би й відзначив би його по заслугах. Так, так, Мейбл, ми повинні врятувати сержантові не лише життя, але й честь.

— Мого батечка не можуть звинуватити в тому, що індіяни зненацька захопили цей острів!

— Хтозна, хтозна! Військова слава — то найзрадливіша річ на світі. Я був свідком того, як делавари зазнавали нищівних поразок саме тоді, коли вони заслуговували більшої слави, ніж у добу своїх гучних перемог. Помиляється той, хто розраховує в усьому тільки на успіх. Надто ж коли йдеться про успіхи на війні. Я не мешканець міста і тому не знаю, як там городяни дивляться на це, а в наших краях навіть індіяни судять про воїна за його військовим таланом. Найголовніше для воїна — ніколи не зазнавати поразок, бо, як мені здається, людство не надто задумується над тим, як саме було виграно а чи програно той чи інший бій. Щодо мене, Мейбл, то я взяв собі за правило пригощати ворога так, щоб він завжди пам’ятав, а взявши над ним гору,— ніколи не гнути кирпу; ну, а після поразки про це говорити не доводиться, бо ніщо так не витвережує від чванливості, як добрий прочухан. Священики в залогах проповідують солдатам смирення, але якби смирення було основною ознакою щирих християн, то всю армію його королівської величності давно треба було б зарахувати до святих, бо в неї тут перемог, як кіт наплакав, зате поразок від французів, хоч греблю гати,— починаючи від форту Кен і кінчаючи Таєм.