Що глибше западали сутінки, то несамовитіше калатало серце Мейбл, і вона щонайменше десять разів то зупинялася на якомусь плані, то знову відкидала його. І щоразу на заваді ставала присутність Роси, бо, по-перше, Мейбл ніяк не могла зміркувати, як їй усе ж таки довідатися, коли Чингачгук буде коло дверей,— вона ж не сумнівалася, що. він ось-ось підійде,— а по-друге, як його впустити до блокгауза так, щоб не сполохати свою надто сторожку подругу. Втрачати ж дорогоцінний час вона не мала права, бо могіканин, якщо вона не очікуватиме його біля дверей, може підійти і, чого доброго, знову піти: адже залишатися на острові йому було небезпечно. І от настала мить, коли Мейбл мусила зважитися на якийсь крок, навіть ризикуючи тим, що він може виявитися необачним. Нарешті, перебравши в голові всі можливі способи й плани, Мейбл зважилася підійти до індіянки і, з усіх сил намагаючись приховати своє хвилювання, промовила:

— Ти не боїшся часом, Росо, що ваші тепер, гадаючи, що тут Слідопит, можуть прийти й підпалити блокгауз?

— Я так не думати, так не думати. Не підпалити блокгауз. Блокгауз добре, скальп не здирати.

— Ми з тобою не можемо знати цього, Росо. Вони поховалися тільки тому, що я сказала, буцімто у нас тут Слідопит.

— Я думати, то страх. Страх швидко приходити і швидко відходити. Страх відганяти, розум — приводити назад. Страх робити воїн дурний, так само, як і молода дівчина.

І Роса зареготала так, як тільки регочуть дівчата, коли їм спаде щось дуже смішне па думку.

— У мене так неспокійно на серці, Росо, і я хотіла б, щоб ти сама ще раз полізла на дах і добре роздивилася, що там робиться на острові і чи не задумують ваші, бува, чого знову проти нас. Тобі досить лише глянути, і ти вмить здогадаєшся, що вони заміряються робити.

— Лілея хотіти, Роса піти, але Роса дуже добре знати, що індіянин спи: ждати батько. Воїн їсти, пити, спати — завжди, коли не воювать і не на стежці війни. Тоді ніколи не спати, не їсти, не пити... не мати душа. А зараз воїн спати.

— Дай боже, щоб це було так! Але все ж таки біжи, дорога Росо, і добре роздивися довкола. Небезпека може підкрастися тоді, коли її менш за все чекаєш.

Роса встала і вже зробила крок, щоб лізти нагору, але раптом уклякла на першому щаблі драбини. Серце Мейбл забилося з такою силою, що вона вже боялася, щоб його ударів, бува, не почула подруга. Їй раптом здалося, що індіянка якось здогадалася про її справжні наміри. І підозри ці частково не були позбавлені підстав: індіянка й справді зупинилася подумати, чи нема часом чого необачного в тому, що вона погодилася зробити. Спершу в неї майнула підозра, що Мейбл надумала тікати, але вона тут-таки відкинула її, як безпідставну: адже блідочолій ніяк вибратися з острова, а блокгауз — найкращий і найбезпечніший для неї сховок. Потім їй спало на думку ще інше: а чи не помітила, бува, Мейбл чогось такого, що свідчило про повернення батька. Але наступної миті вона відкинула і цей здогад, адже вона була цілком певна, що коли вона сама нічого не помітила, то де вже там щось помітити якійсь блідочолій, чиї здібності в таких справах індіянка ставила, мабуть, не вище, ніж великосвітська дама — манери своєї покоївки. А що більш нічого їй не спало на думку, вона поволі стала підійматися по драбині вгору.