— Повинен тобі сказати, сержанте Дангеме,— нарешті почав, як завжди, в своїй дивакуватій манері Кеп,— що в цій злощасній експедиції десь було зроблено помилку, а що в цю урочисту мить треба говорити правду і тільки правду, то я вважаю своїм обов’язком виказати її тобі прямо в вічі. Коротко кажучи, сержанте, двох думок тут бути не може, бо хоч я й не піхотинець, а моряк, я все ж таки помітив чимало похибок, та й не треба якихось особливих знань, щоб їх не помітити.

— Що ж поробиш, брате Кепе! — кволим голосом протяг сержант.— Що сталося, то сталося, і тепер уже пізно будь-що зарадити в цій справі.

— Це правда, брате Дангеме, але покаятися ніколи не пізно; і в святому письмі сказано, що покаятися ніколи не пізно, і я завжди чув, що хвилина покаяння — то дорогоцінна хвилина. Коли в тебе є що за душею, сержанте, не крийся, кажи мені все відверто, адже ти знаєш, що довіряєшся другові. Ти був чоловіком моєї рідної сестри, а сердешна крихітка Магнітик — сестрина, донечка, і, живий чи мертвий, ти завжди залишишся для мене шуряком. Страшенно жаль, що ти не вислав пірогу в розвідку, а сам не кинув якір десь осторонь і не зачекав з човнами; тоді, певне, й загін твій зостався б цілий, і на нас не впало б це лихо. Але що ж, сержанте, ми всі смертні, і, я певен, це тебе повинно хоч трохи втішити; а якщо ти й покинеш нас трохи раніше — ми все одно рано чи пізно підемо за тобою. «Так, так, це має бути хоч якоюсь розрадою для нього»,— вже сам до себе скінчив Кеп.

— Все це я знаю, брате Кепе, і гадаю, що готовий зустріти гірку долю солдата... От тільки бідна Мейбл...

— Що ж, це таки важкий тягар, сам розумію; але ж ти не хотів би взяти її з собою, якби навіть і міг, правда ж, ні? А тому краще зробити цю розлуку якомога легшою. Мейбл дівчина добра, як була і її матір. Оскільки покійна, як-не-як, а доводилася мені сестрою, то я вже потурбуюся, щоб її доньку видати за доброго чоловіка, якщо, звичайно, ми зостанемося живі й наші скальпи вціліють, бо навряд, щоб знайшовся такий жених, який захотів би увійти в оскальповану сім’ю.

— Брате, моя донечка заручена... Вона стане дружиною Слідопита.

— Що ж, брате Дангеме, кожен міркує по-своєму і по-своєму дивиться на речі, тільки мені здається, що ці заручини не до душі Мейбл. Я нічогісінько не маю проти віку Слідопита, бо я не з тих, які вважають, буцімто лише молодий чоловік здатний зробити дівчину щасливою. Коли вже на те пішло, то я тобі скажу: найкращий чоловік, коли він десь так під п’ятдесят, але при цьому між чоловіком і дружиною не повинно бути жодних обставин, які могли б зробити їх нещасливими. Обставини іноді можуть таке зробити з подружнього життя, що й сам чорт не передбачить; а крім того, я вважаю, що Слідопит набагато поступається перед моєю небогою освіченістю та вихованням. Ти дуже мало знаєш свою дочку, сержанте, тому навіть уявлення не маєш, які великі її знання. Вона перед тобою ще ніяковіє, а хай би вона як слід оббулася і показала все, що знає, ти побачив би, що навіть не в кожного вчителя є такий вантаж знань у трюмі, як у нашої крихітки.