— Година?! — майже за Слідопитом повторила вражена Мейбл, і від цієї несподіванки для самої себе в неї аж стенулося серце й гарячий прилив крові густо зарум’янив їй лице по самі скроні.— Та невже й справді ціла година, Слідопите?

— Година? — вигукнув тієї ж миті й Джаспер.— Ні, ні, ні, мій вельмишановний друже; відтоді, як ви залишили нас, не минуло й десяти хвилин!

— Хтозна, можливо, тільки мені це видалося цілою добою. Я починаю вірити, однак, що щасливі рахують час хвилинами, а безталанні — місяцями. Але не будемо більше балакати про це. Тепер з усім покінчено, і зайві слова нічого не додадуть до вашого щастя, а мені вони можуть тільки ще раз нагадати, що я втратив і, як мені тепер здається, цілком справедливо втратив. Ні, ні, Мейбл, і не думайте перепиняти мене: все це марно; що б ви не заперечували мені, хоча б і з найкращими намірами, це вже ніколи не змінить мого рішення. Так, Джаспере, тепер вона твоя; і хоч як мені тяжко про це думати, я все ж таки переконаний, що за тобою вона буде щасливіша, бо тобі в цьому таланить дужче, хоча, наскільки я себе знаю, я теж доклав би всіх зусиль, щоб зробити її щасливою. Це мені треба було знати все з самого початку і не вірити сержантові; треба було таки йняти віри Мейбл ще тоді, коли ми сходили на берег у верхів’ї озера, бо тяма та здоровий глузд, либонь, ще тоді підказували мені все, як воно є. Але людині так звабно вірити бажаному, до того ж її завжди легко переконати в тому, чого вона собі бажає і в що сама вірить. навіщо про все це, як я вже казав, балакати! Щоправда, Мейбл, здавалося, погодилася була, одначе то вона зробила тільки з бажання вволити волю батька та зі страху потрапити в руки дикунів....

— Слідопите!..

— Я розумію вас, Мейбл, і, повірте, аніскільки не гніваюся на вас! Мені хотілося б тільки одного: десь жити неподалік од вас, щоб можна було дивитися на ваше щастя. А втім, ліпше, мабуть, буде залишити п’ятдесят п’ятий полк і перейти в шістдесятий — він, можна сказати, як рідний мені. А, може, ще краще було б, коли б я був узагалі ніколи не переходив сюди, хоча в п’ятдесят п’ятім і потребували моєї допомоги, а з деким я тут був знайомий ще раніше, як от із сержантом Дангемом, наприклад, коли він ще служив у іншій частині. Одначе, Джаспере, я не жалкую, що знав тебе...

— А мене, Слідопите? — гаряче перепинила його Мейбл.— Невже ви жалкуєте, що знали мене? Не кажіть, що так, а то я все своє життя не матиму спокою!

— Вас, Мейбл? — промовив провідник, беручи тендітну ручку дівчини й дивлячись з неприхованою відвертістю і водночас із щирою любов’ю їй у вічі.— Хіба можна жалкувати, що промінь сонця промайнув крізь млу безрадісного дня? Що світло, прорвалося в темряву, хоча воно й пробуло в ній таку коротку мить? Я не тішу себе надіями на те, ніби мені ще колись легко й безжурно ходитиметься по землі й спокійно спатиметься, але повірте: я ніколи не забуду того, як близько я був від незаслуженого щастя, таки не забуду. Далекий від того, щоб звинувачувати вас у будь-чому, Мейбл, я, однак, не перестану звинувачувати себе за ту зарозумілість, яка вселила в мене думку, буцімто, я можу сподобатися такій красуні, як ви: адже ви мені відверто відмовили ще тоді, коли ми стояли на прибережній кручі, і тоді треба було й повірити вам, бо ж то цілком природно, що дочки знають ліпше за своїх батьків, що в них на серці. Ет, бідна моя голівонька! Тепер усьому кінець, і мені нічого більше не залишилося, як попрощатися, щоб ви могли вже вирушати в дорогу, а то я уявляю, як там добродій Кеп нудиться; чого доброго, він, ще зійде на берег подивитися, чому ви так забарилися.