— О, Джаспере! — вигукнула вона таким голосом, ніби збагнула раптом, що вчинила великий гріх.— А як же Слідопит?

Прісна Вода весь здригнувся — не від легкодухого страху, ні: йому раптом стало нестерпно боляче від усвідомлення того, яких страждань він завдав своєму другові, і він озирнувся довкола, сподіваючись побачити його. Але Слідопита ніде не було: він вчасно залишив їх самих, проявивши чуйність і тактовність, які зробили б честь навіть витонченому придворному. Кілька хвилин обоє закоханих сиділи мовчки, дожидаючись його повернення і не знаючи, як взагалі бути і що тепер діяти за таких знаменних та незвичайних обставин, після того, як вони так несподівано дали волю своїм почуттям. Та ось, нарешті, вони побачили свого приятеля, що сумний і задуманий підходив до них.

— Тепер я розумію, Джаспере, як то можна розмовляти без слів і чути без вух,— промовив він, коли підійшов уже досить близько до поваленого дерева, щоб його могли почути.— Так, тепер я розумію все. І яка це мусить бути приємна розмова, коли ведеш її так з Мейбл Дангем! Бідна моя голівонька! Казав же я сержантові, що я не до пари їй, що я застарий уже, надто неосвічений і дикий, як... Та він не хотів мене слухати, наполіг на своєму.

Джаспер і Мейбл сиділи, мов пара тих пращурів роду людського в Джона Мільтона^[162], коли вчинений гріх уперше свинцевим тягарем ліг їм на душу. Обоє мовчали, не наважуючись рота розтулити, ба навіть поворухнутися, хоча кожне в цю мить готове було відмовитися від щойно здобутого щастя, аби тільки повернути своєму другові втрачений душевний спокій.

Джаспер був блідий, мов з хреста знятий, а щічки Мейбл пломеніли все дужче й дужче від дівочої сором’язливості, аж доки запашіли таким рум’янцем, яким вони навряд чи коли пашіли досі навіть у найбезтурботніші хвилини втіхи й радощів. І коли всі ті почуття, які у дівчат супроводять щастя здобутого кохання, вилилися на її личку, надавши йому, як завжди в такі хвилини, м’якості й ніжності, вона стала неймовірно принадна. Слідопит дивився на неї з захватом, якого навіть не думав приховувати, а потім ураз заллявся своїм безгучним і нестримним реготом, як сміються лише від повного вдоволення прості неосвічені люди. Та цей нестримний вилив почуттів обірвався раптом від гострого болю душі — він ураз згадав, що ця чарівна квітка тепер навіки втрачена для нього. З добру хвилину цей простодушний лісовик був ніби приголомшений. Мало-помалу оволодівши собою, він промовив серйозно, з гідністю — майже урочистим тоном:

— Я завжди пам’ятаю, Мейбл Дангем, що кожному чоловікові суджена своя доля, але я забув, що мені не суджено подобатися молодим, вродливим і освіченим дівчатам. Сподіваюся, що моя помилка — не такий уже великий гріх, а коли й так, то я тяжко покараний за нього. Ні, Мейбл, я знаю, що ви хочете на це сказати, але не кажіть — не треба: я й так відчуваю це, ніби чую своїми вухами. Гірка була для мене оця година, що минула, Мейбл. Ох, гірка, хлопче мій!..