«Оренбургскі козаки живуть у Троицкому уізді Оренбургской губерні; наши земляки (козаки) живуть не вмісті з руськими, а особо. У Ключевскій станиці наши живуть у двох селах, тільки не знаю, як звуть; у Чисменській ст., у селах Новому-Чорному, Богородинському и у Липцях; у Миколаевській стан, у Кулибчинському селі, у Шерпенованській ст. одно село, у Магнитній кріпости; 7-го полку на ричци Судуку е одно село; 6-го полку село № 7-й, 5-го полку село Березовське; у степу на линіи на р. Тургай, на Иргизи (городок е Иргиз); у городках Ахмечети, Старо-Орському и Ново-Орському; у сели Кумак под Орським; коло Оренбурга по селам: Каминьському, Ниженському и Красиохолі 1-го полку (село верке, сот вісім душ; з его повиходили у самий степ, у городок Карабутак и инші); 1-го ж полку, по селах: Бурганьці, Статишчевій, Озірній, Мйкольціях, Пидгорнощському. У самому Оренбурсі живуть козаки и міщане-земляки, а селяне живуть від Оренбурга к Самарі. У Челябинському уізді у одному селі живуть селяне.

Козаки наши спершуповиходили селянами з губерній: Харькивськоі, Самарської, Саратовської, Воронежськоі, Курської и з инших. Виселялись, бо тут славно, просторно було жить; ліния була, мало людей було. Так вони жили селянами до 1842 году. У козаки повернули, щоб вони, образовані були, щоб оружіе було и все чисто. Которі сами хотіли, бо гля дітей, шоб у салдати не виддавать и шоб земля була; як у крестьянах жили, то землю миряли четвертями, а тепер – скільки твоя душа бажа, стільки й ори.

Запорожці жили спершу у Краснохолі, ми по однім боці річки Чорноі, а вони по другим. Скільки ми жили у Краснохолі, так їх усе було дражнять:

Вони у церкву ходять и хрестятця, тільки мова якась така, що й ми не розберем. З них ще глузуют так: йшов, кажуть, запорожець, зустрівся з руським, та й каже: «чи не знаходив ти, шо я загубив, тірбочки (торбочки), сим вилупеньців (яйця), и три перепічки (пышка), висвищакою (батиг) завязана?» Руській каже: я найшов торбочку з яйцями, та пишками, батогом завязана. «Ні, це не моя.» Від своєї торби одперся! Ііжаків (по іхнему дикі кабаньці) їли. Жінки ходять, як и наші, у очіпках, дергах, або запасках, а дівчата у білих свитках (куцина). Звичаї: вечерниці, різдвянські святки, ласки святять, и всі звичаі, як и у нас.

Теперь ми обжились у козаках, так лучче и привільній. Лісів багато: соснових, березових, дубових, то-що; до якого села бліжче, то до того й ліси. У Орській стан, и у других – гори, а у Краснохолі – степ азіятська, рівна, и у Чисменскій стан, степ, озера по линіи и у Чисменській стан. З солоних озер сіль беремо даром, не од казни; тільки сіль тоді бува, як засуха. Річки у нас: Урал, Уй, Уильця, Иргиз, Чориивця, Буранка, Тулзак, Сундук и Орь; річки не великі, очеретом поросли; риба: лини, сазани, щука, окунь; у озерах один карась. У Троицькому уізді є й болота. За нами починаютця степи, днів десять без корму, тільки полинець росте, пісок. На Тургаі и Иргизи дикі коні, дикі свині, сайгаки, тигри, а за Тургаем полози. Полоз такій ясний, паче луска рибьяча, наче серебрений; де він пролізе, там и трава не росте, він як махне хвостом, так и зобье, потім кров ссе.