— Усе гаразд, — сказав він. — Через наш вхід ніхто не зможе проникнути до замку. Я поставив ще одну загорожу. Залишається другий вхід.

— Якщо він є! — буркнув, ніби сам до себе, худорлявий.

— Є! — рішуче відповів чоловік із шрамом. — І ми повинні його знайти! Ходімо шукати зараз! Беріть інструменти!

Вони взяли ліхтарі, сокири, ломи, молотки й дуже спокійно вийшли з приміщення.

Над мармуровим замком наче збиралися хмари якоїсь великої небезпеки.

З

З

Черешняки знову прокинулися разом із світанком. Урсу, ще звечора запам’ятавши орієнтири, вказав шпилі й заглибини, між якими могло з’явитися на кілька хвилин сонце, перш ніж заховатися до наступного дня. Вони провели уявний трикутник з вершиною на місці привалу і з основою біля крем’яних шпилів. Сторони трикутника розходилися не більше, як на шістдесят метрів у тому місці, куди могла долетіти добре пущена стріла. Отже, їм належало обстежити площу завдовжки сто з чимось і завширшки метрів шістдесят-сімдесят біля основи. Зона лежала праворуч і ліворуч від скелястої гриви, в дуже важкій для обстеження ущелистій долині. Черешняки знову розділилися на дві групи. Група Віктора взялася обстежувати долину ліворуч від гриви, група Урсу пішла праворуч. А Цомбі знову залишився стерегти речі.

Віктор домовився з Лучією й Даном пройти метрів півтораста долиною вперед, обстежуючи один схил, а повертаючись — інший.

Обійти долину виявилося не так-то легко. Хоч на її дні ніде не видно було води, всі зрозуміли, що тут колись вирував нищівний потік. На кожному кроці шлях заступали велетенські камені; щоб подолати їх, троє черешняків мусили докладати чимало зусиль, іноді вдаватися до тяжкої акробатики. Дан, хоч звечора і нарікав гірко на масажі, почав уже в душі дякувати крем’язневі. Усі болі та поколювання в суглобах і м’язах ще не минулися, але ж він міг іти вперед цією повною проклять дорогою, відчуваючи, що на кожному кроці може віддати душу.

— Урсу врятував мене! — хвалився він без угаву. — Без його зловорожості я й досі валявся б перед наметами.

— Може, ти трохи даси перепочити своїм голосовим зв’язкам та втупиш оченята в правий схил? — в’їдливо спитала Лучія.

На щастя, схил був гладенький і голий, він не міг приховати від пильних поглядів потайний вхід. Тільки смереки то сям, то там гордо здіймали до неба свої стовбури.

— А долина сходжена! — відкрив Віктор. — Не дуже віриться, що ми тут зможемо щось знайти.

— Ти певен, що тут бували люди? — спитав Дан.

— Я побачив сліди, які не залишають сумнівів. Кілька зрізаних смерек, витоптані місця… У мене таке враження, що ми йдемо по кам’янистій стежці…