— Думаєш, ми помилилися напрямком? — спитала Лучія.

— Я не знаю, що й сказати… Ми йдемо певною зоною, що її визначив Урсу. А Урсу рідко помиляється у визначенні віддалі й площі. Усе залежить від місця, яке вказав Дан, та від напрямку сонячного променя.

— Я показав тільки місце, де грівся на сонці, — вибачився Дан.

— І сказав, що промінь був не паралельно до долини, а трохи навскіс, — нагадав Віктор. — Грунтуючись на твоїх словах, Урсу і визначив зону.

— А якби хтось із вас побачив сонце? — спитав Дан.

— Тоді все перемінилось би… Але спершу ми повинні виконати вказівку логофета. А після того… навряд щоб були якісь труднощі. Логофет говорить: «Стріла пущена в сонце…» Яким простим це видається тепер!.. Це означає, що сонце видно один тільки раз від підніжжя крем’яної скелі і то на дуже короткий час. Пусти стрілу в його напрямку, і на тому місці, де впаде стріла, — потайний вхід до замку.

— Дуже вдатно і дуже гарно! — визнав Дан.

— Дуже надійно і дуже точно…

— Вікторе! — урвала Лучія їхню розмову. — Ти бачив отого уламка біля смереки?

— Занадто він стрімкий, Лучіє. І, здається, зовсім недавній. То радше шматок скелі, занесений сюди, очевидно, сильним потоком.

— А ви не думаєте, — знову обізвалася Лучія, — що ми пройшли вже більше півтораста метрів? Я спершу хотіла рахувати кроки, але при стількох поворотах та обходах це неможливо, безглуздо.

— Пройдемо ще трохи, — запропонував Дан. — У доброго лучника стріла може пролетіти й далі.

Але й далі вони не знайшли нічого, що могло бути схожим на потайний вхід. Правий схил долини, турботливо вимитий і вигладжений водою, нічим не привертав уваги. Коли вони зрозуміли, що зайшли так далеко, куди не долетіла б стріла, пущена найсильнішою рукою, то повернули назад, уважно вдивляючись цього разу в протилежний бік долини.

— Ну, а цей ще непристойніший, — глузував Дан. — Навіть безсоромний. На ньому нічого нема.

І справді, цей схил, крутіший і вищий, ніж перший, був без жодного сліду зелені. Його ніби поголили безжальною бритвою. На скелястих стінах не видно було ані жмутика трави.

— Здається, ми й тут не знайдемо входу, — спохмурніла Лучія. — Коли й тим так поталанить…

4

4

Урсу запропонував інший план досліджень: Марія і Тік обстежують дно долини і лівий схил, а він сам, одночасно з ними, — правий бік, який видався зухвалішим і пихатішим. Певний час Урсу продирався крізь смереки й бур’яни, заклавши, як кажуть, руки в кишені, втішаючись несподіванками горба. Іти вперед було легко. Невдовзі молода несмілива зелень, так само, як і цей схил, що стояв, ніби добродушний дідуган, почали його нервувати. Усе скидалося на книжку, яку дуже легко розкрити й дуже легко читати: вхід не міг бути тут.