Урсу не гаяв часу. Він пішов назад, легко уникаючи небезпек, знову обв’язався мотузкою і піднявся на поверхню. Черешняки чекали його, згоряючи від нетерплячки й хвилювання. Він швидко переповів їм про свої відкриття. Дуже точно намалював вхід, позначивши небезпечні місця, можливі перешкоди, і майже до сантиметра вказав відстань. Це був урочистий момент, у тиші чувся тільки голос Урсу, який просив Віктора взяти на себе керівництво експедицією, а йому, Урсу, довірити ар’єргард. Крем’язень найкраще знав, скільки відваги, скільки самопожертви, відповідальності, впевненості і рішучості приховувалося під скромним виглядом трохи сором’язливого черешняка, якого він пропонував у провідники. Всіх охопила радість, мовчазна радість, яка піднімалася з глибини душі. Черешняки рушили до Замку двох хрестів!

Дуже точні вказівки Урсу допомогли юним дослідникам дістатися до почекальні без будь-яких пригод. Віктор угорі, а Урсу в колодязі, біля початку підземного входу, наглядали за спуском кожного, використовуючи подвійну систему мотузок, що допомогло уникнути якихось можливих небезпек. Віктор не любив прикрих випадковостей, тож просив Урсу провести кожного в почекальню. Останнім спустився він, забравши решту багажу.

У просторому кам’яному приміщенні Віктор попросив усіх засвітити ліхтарики. Потужне світло осяяло всі закутки. Через кілька хвилин Віктор вимкнув свого ліхтарика, решта зробили те саме.

— У нас є запасні батареї? — спитав він.

— Дванадцять штук, — відповіла Лучія. — По комплекту на кожен ліхтарик.

У мисливські ліхтарики входило по дві круглі батареї.

— Ти боїшся, що нам може не вистачити? — поцікавився Дан.

— Невідомо, скільки тягнеться цей тунель, — відповів Віктор. — Він може бути дуже довгим. У мене така думка, що тунель веде за гори. Бо замок може бути тільки по той бік гір.

— Ого-го! — здригнувся Дан. — А який же дідько проклав його такого довгого? Хто? Коли?

— Вода, любий мій, — пояснила Лучія. — Тунель — не що інше, як підземне русло річки. Хтось прорубався сюди згори і перетворив його на шлях сполучення. Оце і вся загадка!

— Оце і вся загадка! — повторив Віктор дуже повільно, майже по складах. — Ти правду казала, Лучіє, коли стверджувала, що дорога до замку може йти тільки долиною, річищем. Але ми не подумали про підземне річище.

— Як могла проникнути сюди дівчина в білому? — спитав Тік. — Звідки вона дізналася про цей вхід? Нічого не розумію…

— У цей вхід ніхто не проникав уже сотні років, — відповів Віктор. — Тут нема жодного свіжого сліду. Не сюдою пройшла дівчина в білому.