— Її величність володарка замку!

Потім тихенько попросив її:

— Ти, будь ласка, підказуй мені їхні імена, бо я ж не знаю, як кого звати.

Зайшов чоловік із шрамом.

— Його величність… кажи! — попросив він пошепки. — Його величність… Його величність тато володарки замку!

Вловивши грізний погляд Лаури, великий боярин продовжував:

— Його величність… Юлій Вернеску! Великий казначей замку… Його величність… Адріан Філіп! Великий зброяр замку…

Побачивши черешняків, Дан називав їх на власний розсуд, змушуючи друзів заходити до зали в певному порядку:

— Прибувають їхні величності… че-реш-ня-ки! Віктор! Великий логофет черешняків! («Не дуже воно узгоджується „величність“ і „великий логофет“, — подумав Дан, — але хай уже буде так».) Марія! Найкраща подруга великого боярина! — знайшов він нарешті для неї титул. — Лучія! Великий казначей черешняків! Урсу! Великий воїн черешняків! Тік! Маленький великий префект!.. І Дан! Великий боярин!

Вони пройшли в двері з такою гідністю, що їм могли б позаздрити всі найближчі до князя бояри.

І почалися веселощі!

Але спершу археологи мусили задовольнити цікавість черешняків. Там було стільки багатств, стільки невідомих речей і документів, стільки історичних свідчень, а надто хвилювання, і трепету, і шаноби. І нарешті цей шал молодості та веселощів.

— Коли б ви не знайшли документа Зогряну, то я й не знаю, що було б… — сказав черешнякам його величність батько володарки замку, відомий професор археології. — Очевидно, довелось би ламати колони…

— І знайомитися з підземеллям! — нагадав їм Дан, не забуваючи халепи цього величного дня. — Пасток ви все одно не уникли б…

Але хто був не в гуморі цього дня? Експедиція черешняків закінчилася чудово. Вони раділи її закінченню і щедро дарували всі свої почуття мармуровому витворові.

— Коли б не чабан, — сказала Лучія, — то я й не знаю, чи й відбулась би ця експедиція…

— Багато турбот і багато прикрощів завдають нам жіночі уста! — нагадав тато володарки замку. — Дуже мені хотілось узяти її за носа і трішечки його скрутити.

Асистенти зрідка сміялися з Данових дотепів, але той сміх одразу перетворювався на кашель, коли вони помічали на собі погляд професора.

Чоловік із шрамом підійшов до них:

— Це найщиріший і найблагородніший вік життя… Якби люди залишалися тільки зі своїми споминами…