. . . . . . .

Та сама тиша… Філіппе знищив ще одну змію. Який відважний Філіппе!..

Він зробив собі спостережний пункт на стіні… Хто може проникнути в замок? Краще б вони займалися обстеженнями… А якщо нас завтра попросять піти звідси?.. Ні! Я повинна зберігати надію. До останньої миті

. . . . . . .

І все-таки він казав правду! Прийшов чабан і признався солдатам, що розповів одному своєму знайомому про те, як мене викрали, та про розбійників у Фортечці. Як швидко розлітаються чутки!

Я знову щаслива! Він дав мені, нарешті, свободу! Я можу ходити (звісно, з Філіппе) по замку, куди заманеться, тільки не можна виходити за замок. Тепер у нас попереду багато днів. Радість свободи оживила в мені давню надію… Може, все-таки прийдуть черешняки… Сталося стільки див! Чому б їм не прийти сюди?.. Аби вони повірили в послання, то могли б піти по його слідах і прийшли б сюди…

Любий мій зошите, від сьогоднішнього дня я заповнюю тебе веселими ділами, розповідями, історіями… Коли б я могла переконати його, щоб він розповідав!.. Ти знаєш, як він чудово розповідає?.. Ніби все бачиш у кольорі, відчуваєш час з усіма законами, звичаями і відображеннями, бачиш велетенські пересування народів. Я не знаю нікого, хто міг би так добре розповідати. Він бачив стільки фортець і замків… Ти знаєш, як я його люблю? Я люблю його, люблю…

. . . . . . .

Невже я ніколи не зможу походити по замку? Я вже стільки часу тут і весь час полонена. Він прийшов до мене такий похмурий. Я ще ніколи не бачила його таким схвильованим. Сказав, що почув у замку якісь незрозумілі звуки… Вважає, що то розбійники… Знову обмежив мене… Я не маю права залишати ні приміщення, ні двору…

Може, щось сталося? Хто б це міг бути? Може, спробувати допомогти їм чимось? Стану, приміром, спостерігачем на стіні…

. . . . . . .

Я знову зачинена у своїй кімнаті, ув’язнена, ніби закована в ланцюги. Але така щаслива! Побачила Урсу вгорі, на вершині стіни! Побачила його, і він мене побачив. Прийшли черешняки! Прийшли любі мої друзі! В останню мить. Я сподівалася до останньої миті… Думаю, що це я привела їх сюди, мої надії привели їх. Я врятована! Я вільна!

Прийшли черешняки… Чекаю вас, любі мої…»

На цьому закінчувався щоденник дівчини в білому. Тік сумовито закрив його. Йому так хотілося, щоб дівчина хоч словом згадала про нього. Адже він прагнув вирятувати її з пазурів лихих людей… Узяти її за руку й провести через підземні переходи та потайні приміщення… Де тепер дівчина в білому? Мабуть, серед друзів. Йому й самому треба звільнитися з цієї в’язниці — лихої, але й гарної… Тут стільки часу була дівчина в білому…