— А він справді-таки був дуже гарний, жаль його.

Даремно. Дан спокійно перегорнув сторінку.

— А може, ще й не відріжуть йому всієї ноги. Може, відріжуть тільки до коліна. Усе-таки щось та залишиться.

Читач байдуже перевернувся на другий бік.

— А він же найкращий перукар у місті…

Нарешті Дан підскочив, як ужалений.

— Хто? Що трапилося? — і відкинув книжку геть.

— А, це ти тут? А я тебе й не помітив… Знаєш…

— Кажи, що з ногою? Який перукар? Що сталося?

— Яка нога? Який перукар? — задерикувато перепитав Тік.

— А хіба ти не казав, що відріжуть ногу найкращому перукареві в місті? Ти кепкуєш з мене, кирпатий?

— Я? Я таке сказав? Може, тобі приснилося, некирпатий? Я ж думав про Іфрімового песика. Поламав, бідолаха, ногу, а ти ж знаєш, який він гарненький, той песик.

— А що з перукарем? Хіба ти не казав, що перукар?.. Я тобі зараз як дам копняка…

— По-перше, — перепинив його Тік, — ще не народився на світ той шалапут, що міг би дати мені копняка. А по-друге, коли я побачив, що тобі зовсім не шкода песика, то подумав: як це несправедливо, щоб такий безсердечний хлопець та був сином найкращого в місті перукаря?.. Ти щось, певне, маєш проти мене, бо все наговорюєш на мене позаочі і навіть гримаєш… І я просив би тебе не обзивати мене більше кирпатим. Я на твоєму місці, якби захотів обізвати когось кирпатим, то придумав би щось розумніше. Наприклад… осел!

— А хіба осли кирпаті?

— А ти хіба кирпатий?

Дан потрапив у сильце, розставлене Тіком. Малий відірвав його від читання, непомітно й майстерно перевів мову з ноги найкращого в місті перукаря на кирпатий ніс та ще й, врешті, отак образив. Не варто було сваритися далі. Тому Дан заговорив про інше:

— Ти не просто так прийшов сюди, кирпатий. Щось у тебе є на думці.

Цього разу Тік сприйняв прізвисько як визнання приязні, бо так воно, зрештою, й було, і вирішив завершити помсту. Випадала нагода розпочати справжню атаку:

— Як буде жіночий рід від «Білого арапа»?