Дан спантеличено зирнув на нього. Видно, гість продовжує кепкувати з нього.

— Якщо ти прийшов тільки ради цього, — сердито відповів він, — то мушу тебе попередити, що я не дочитав книжки.

— Слово честі, я не жартую. Мені справді треба знати, як буде жіночий рід від «Білого арапа».

Тіків голос, тон, весь вигляд хлопця були настільки щирими, що Дан повірив.

— А ти що, не знаєш?

— Не знаю. То як сказати: арапка чи арапиха?

— Мабуть, краще арапиха…

— Ні, це не годиться! Погано звучить. Правда ж?

— Тоді арапка!

— Думаю, що й це не годиться. Звучить ніби пестливо. А ще чогось нема?

— Та чого ти присікався до мене із цим жіночим родом? — втратив терпець Дан. — Іншого нічого я не можу придумати.

— «Арапиха» не годиться, бо вона не погана. «Арапка» теж не годиться, бо слово не симпатичне… А може, на неї казати «Біла арапина»?

— Кажи, як хочеш. Можеш казати арапка, арапиха, арапина, чого ти причепився до мене? Але… стривай, стривай, про кого ти говориш? Яка арапка?

— Ага! Ти проснувся нарешті. Я зустрів її коло школи. Тобто не зустрів. Ну, як тобі сказати?… Ми взаємно стежили потай один за одним. Але я гадав, що то тільки я за нею стежу.

— Про кого це ти?

— Аби ж то я знав… — і Тік розповів про несподівану зустріч на шкільному подвір’ї.

Дан, витріщивши очі, слухав його й не перебивав, хоча цікавість його була безмежна.

— Ти певен, що вона нетутешня? Певен, певен?

— Це така сама правда, як і те, що моя сестра тутешня і що вона противна… Як і всі дівчата. Втім, вони й схожі, — вів далі Тік, пригадавши історію з квітами, — вони обидві арапки, обидві проти мене. Найкраще сказати про неї «Біла арапиха»…

— Чому ти кажеш «біла»?