«Саме «радянські» німці під керівництвом Г. Греттрупа, випереджаючи «американських» німців, у проєктах «своїх» ракет дали світу технічні рішення, нині хрестоматійні для усіх ракетників світу – головні частини, що відділяються, несучі баки, проміжні днища, гарячий наддув паливних баків, пласкі форсункові головки двигунів, управління вектором тяги за допомогою двигунів тощо. Маючи в своєму складі плеяду вчених зі світовим ім’ям, першочергово таких, як Хох (корифей у системах управління, помер в СРСР за загадкових обставин – «від апендициту»), Магнус (фахівець з гіроскопів), Умпфенбах, Альбрінг (учень самого Л. Прандтля!), Мюллер, Рудольф, не дивно, що саме вони вигравали усі конкурси уряду зі створення ракетного щита СРСР.

Ними було виконано проєкти балістичних ракет з дальністю польоту 600, 800, 2 500 і 3 000 км, на міжконтинентальну дальність (аналог Р-7), запропонована аеродинамічна схема для польотів космонавтів на Місяць (згодом використана у проєкті Н-1). Конічні відсіки – фірмовий знак німецьких.. і радянських ракетників до початку 60-х років» [191]. Коли в 1967 році вперше по телебаченню показали ракетоносій «Восток 8К72К», на якому запустили корабель «Восток-1» з Гагаріним, Гельмут Греттруп, як згадувала його дружина, мовчки плакав.

Він упізнав цю ракету. Ракету, «батьком» якої досі вважається Корольов… Усе, що створено у ракетній техніці на початок 60-х років – це спадок гітлерівських інженерів, а потім і їхньої роботи в СРСР, яка спиралася і на напрацювання радянських спеціалістів. Решта була лише подальшим розвитком без нових принципових розробок. Це і космічної галузі стосується, і бойових міжконтинентальних балістичних ракет, і ракет середнього радіусу. А от щодо їхньої начинки… 4 жовтня 1957 року подав сигнал перший в історії людства штучний супутник землі. Людство було в захваті.

Але була невеличка частина людства, яка переживала зовсім інші емоції. Вони бачили і чули над своєю головою не примітивний шматок металу, а ядерну боєголовку. Саме в цьому й був справжній сенс запуску супутника – показати передусім американцям, що океан їх відтепер не врятує. Назва радянського чуда техніки в газетах та кінохроніці, що їх випускали в маси – «Супутник-1». А кодова – ПС-1. І розшифровується ця абревіатура російською «Простейший спутник первый». Це недаремно.

Радянський супутник таки став першим у світі. Американці запустили свій менш ніж через три місяці, але все одно президента Ейзенхауера політики та журналісти піддали жорсткій критиці за те, шо той не випередив СРСР. А міг би? Міг. Радянський «простейший» мав примітивну конструкцію. Це була куля діаметром 58 сантиметрів і вагою 86,3 кілограмів. Всередині – передавач, вентилятор для його охолодження і 50 кілограмів електричних акумуляторів. Здійснивши 1440 обертів навколо Землі, він упав рівно через три місяці після запуску. Справді, це був величезний крок в історії світової космонавтики. Але практичної користі ПС-1 майже не мав, окрім як для радянської пропаганди.