Але народ не можна тримати у злиднях десятиліттями. Молода пара у 1938 року отримувала кімнату в гуртожитку й була щаслива. Але йшли роки й у 1958 році вона залишалася у тій само кімнаті та ще з двома дорослими дітьми. Це перманентна психологічна та фізична напруга, яка призводила до численних родинних конфліктів, пиятики, фізичного насильства і негативного морально-психологічного конфлікту в масах. Хто жив у комунальній квартирі або бараці – зрозуміє, про що я.

До того ж ситуація ще більш ускладнилася, адже з подальшою «індустріалізацією» до великих міст ринули нові натовпи колгоспників, т. зв. «ліміта», тобто необхідні для підприємств робочі руки набирали за «лімітом прописки», – просто так до міст не пускали.

Тому було розроблено максимально просте й дешеве житло для «народних мас» – будинки, що їх назвуть «хрущовками». Планувалося воно як тимчасове, адже як мріяв Микита Сергійович, у 1980 році мав настати комунізм. А в комунізмі кожна людина матиме житло таке, яке вона схоче – хоч мазанку, хоч бунгало, хоч пентхауз, хоч віллу на південному березі Криму, а хочеш – навіть палац на Кавказі. Досі малоосвічені люди розповідають, що держава буцімто роздавала «хрущовки» безкоштовно. Це один з головних радянських міфів. Тож домовимось не бути дурнями і не вірити у побрехеньки Агітпропу.

В СРСР не було нічого безкоштовного. Більше того, «безкоштовні» квартири обходилися радянським людям за ціною пентхаузів. У 1957 році, коли було побудовано перші «хрущовки», середня заробітна платня в СРСР складала 757 рублів або 189,25 доларів за офіційним курсом. Середня зарплатня в США – 303,47 долари. Тобто різниця 114,22, або майже 40%. Але це лише верхівка айсбергу. В СРСР ще й ціна споживчого кошику була більша, бо ковбаса, м’ясо, пиво, черевики і штани в США коштували (у перерахунку на долари) у 2-3, а на окремі групи товарів, наприклад, цукор, шоколад, кава – у 5-10 разів менше, ніж в СРСР.

Кляті капіталісти, звісно, щедрими на зарплатню пролетаріям не були – на те вони й експлуататори. Але виходить, що радянська держава платила своїм пролетарям суттєво менше, та ще й удруге грабувала через завищені ціни. Ви вже здогадалися, мій розумний читачу? Правильно: усе просто – на оті 114,22 доларів, які щомісяця не доплачували радянському робітникові, й будували для нього «безкоштовні» потворні «хрущовки».

Звідти ж і «безкоштовні» медицина та освіта. Причому на вимогу Микити Сергійовича в країні взагалі заборонили будівництво за індивідуальними проєктами. Усе мало бути однаковим, мов кирзові чоботи. Для цього 4 листопада 1955 року було прийнято спільну постанову ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР № 1871 «Про ліквідацію надмірностей у проектуванні та будівництві». До «надмірностей» записали високі стелі, карнизи, колони та напівколони, портики й інші архітектурні деталі. Будинки мали бути максимально дешевими й абсолютно однаковими: «Радянській архітектурі має бути притаманна простота, суворість форм і економічність рішень…» [190]. Як результат – оті всі будинки, які в народі називали «шпаківнями». У 97% квартир кімнати прохідні. Поєднані санвузли – унітаз упритул до ванної. Кухні від 6 до 9 квадратних метрів не були розраховані на холодильники й ці апарати подекуди стояли у спальнях або вітальнях. Ви знали, що ширину прольотів східців у під’їздах «хрущовок» розраховано на те, щоб можна було пронести труну? Це не жарт. У подальшому все лише погіршувалося. Термін придатності «хрущовок» із 25 років поступово збільшили до 60, але матеріали, з яких їх побудовано, протриматися «зайві» 35 років не переконаєш, а промови партійних секретарів на електричні дроти не діють.