Про таких людей теж треба знати. Герой Радянського Союзу Матвій Кузьмович Шапошников відмовився виконувати наказ відкрити вогонь по беззбройному натовпу у Новочеркаську: «Не бачу перед собою такого противника, якого слід атакувати нашими танками!» – сказав він і вимкнув рацію. Потрапив під репресії, був виключений з партії. Реабілітований лише у 1988 році.

А крім того мали місце масові заворушення в Тімертау (1959 рік); Бійську, Краснодарі, Кіровабаді, Беслані, Олександрівську та Муро- мі (1961); Сумгаїті та Кривому Розі (1963); Бронниці та Ставрополі (1964). Звісно, бунти придушувалися, а чиновники в очі божилися Микиті Сергійовичу щодо своєї відданості. Але настав перелом. І його було пов’язано не так із внутрішньою, як із зовнішньою політикою.

Хрущов не лише черевиком по столу в ООН молотив та погрожував «поховати» Захід. Він і діяв. Причому агресивно й провокативно, часто блефуючи й не замислюючись про наслідки.  Влітку 1961 року загострилася  ситуація між ФРГ та НДР, що ледь не призвело до збройного  зіткнення. Але найсумніше для Кремля це те, що з НДР на Захід  люд тікав натовпами. Головний ні-  мецький комуніст Вальтер Ульбріхт  проводив політику, абсо лютно  тотожну хрущовській: примусова колективізація, переслідування інакомислячих і навіть політику «наздогнати і перегнати ФРН», яка призводила до підвищення виробничих норм на підприємствах та стримування заробітної платні.

 Сотні тисяч східних німців щодня переходили на територію Західного Берліна на роботу, бо там була вища зарплатня.

Кастро і Хрущов. Обійми цих двох ледь не призвели до знищення Куби, СРСР і половини світу.

Сотні тисяч німців щороку залишалися жити у ФРН. Лише за вісім місяців 1961 року понад 200 тисяч осіб покинули НДР – переважно молодь та кваліфіковані спеціалісти. І тоді на вимогу Ульбріхта Берлін розрізала Стіна. То була страшна морально-політична поразка «радянського табору» перед «капіталістичним світом», яка нівелювала пропагандистський ефект від здійсненого 4 місяці тому – день у день – польоту Гагаріна.

Але восени 1962 року спалахнула інша криза, яка ледве не призвела до широкомасштабної ядерної війни. Все почалося з Туреччини, Італії і… Куби. У 1959 році на Кубі – найбагатшій, до речі, у той час країні Латинської Америки, після тривалої громадянської війни до влади прийшов Фідель Кастро з товаришами. На відміну від поширених стереотипів, ці люди («рух 26 липня», Народно-соціалістична партія Куби тощо) були за політичними поглядами «ліваками», але все ж не комуністами і тим паче не ставлениками Москви. Більше того, Кремль кілька разів відмовляв у проханні Кастро щодо постачання зброї, вважаючи повстанців ненадійними і мало перспективними. В США рух Кастро вважався націона лістичним. І перший закор дон ний візит Кастро здійснив не в СРСР, а до США. Щоправда, президент Ейзенхауер кубинця не прийняв, пославшись на зайнятість. То була помилка америк анців, адже вони відштовхнули кубинсь ких націоналістів у бік Москви. Після невдалої поїзд ки до Вашингтону, Кастро в 1961 році оголосив про со ціалістичний характер «Ку бинсь кої революції», пі шов на зближення з Кремлем і, за пропозицією Хрущова, на Кубі, крім військового контингенту, було вирішено розмістити ракети середньої дальності з ядерними боєголовками.