Про це відомо усім. Менш відомі деталі. На той момент ядерні сили СРСР і США були неспівставні. Попри усю похвальбу Хрущова, СРСР мав лише 75 міжконтинентальних балістичних ракет. Причому більша їхня частина – це ті самі Р-7, якою запускали Гагаріна. Для війни вони були майже непридатні. По-перше, вони не були нічим захищені, бо таке чудовисько могло стартувати лише з 4 стаціонарних відкритих пускових комплексів у Плесецьку. По-друге, одночасно їх можна було запустити не більше 20. По-третє, на їхню передстартову підготовку потрібно було дуже багато часу – понад добу. По-третє, вони мали дуже низьку якість. Кожен третій випробувальний запуск цих ракет був невдалий. США, як уже говорилося, мали 144 міжконтинентальні балістичні ракети SM-65 «Атлас», з них на бойовому чергуванні 129, з яких 60 – у захищених підземних, а решта в наземних залізобетонних укриттях. При співставній з радянською Р-7(8К72) дальності, вона була значно точнішою. Відхилення цієї ракети від цілі – від 600 до 1 200 метрів. Радянська Р-7 відхилялася на 10 кілометрів, що робило з неї страшидла для мирних американських міст, але абсолютно безпорадною у боротьбі з пусковими установками ракет, сховищами ядерних боєприпасів, військовими аеродромами та військово-морськими базами.  А ще американці мали 60 ракет HGM-25A «Титан», також з підземним зберіганням і відхиленням від цілі 900-1 400 метрів. Значно більше СРСР мав ракет середньої дальності – Р-12 та Р-14. Їх було 700 одиниць. Обидві ракети наземного старту, зі стаціонарного установочного столу. Перша мала дальність 2 080, а друга – 4 500 км, але відхилення від цілі в обох 5 кілометрів. Тобто ці ракети могли спопелити міста Європи та Британії, але значно меншу небезпеку являли для військової інфраструктури через невисоку точність. До США ці ракети взагалі не долетіли б.

Про стратегічну авіацію не говоритимемо, бо в СРСР вона тоді була майже відсутня. Тисяча скопійованих з «літаючих фортець» тихохідних застарілих Ту-4 (максимальний радіус дії 3 100 км) до США долетіти не здатні. Але навіть нові 3М, Ту-95 та М-4 хоч теоретично і могли досягнути Америки, шансів цього зробити не мали, бо ще на далеких підходах їх зустрічали винищувачі з усіма сумними для потужних, але беззахисних бомбардувальників, наслідками. А радянські винищувачі прикрити свої бомбардувальники не могли через малий радіус дії. А от американські стратегічні бомбардувальники були грізною зброєю. Скільки їх? Окрім 700 потужних Б-52, були ще 2 000 Б-47 та 150 надзвукових Б-58. Усі вони, навіть Б-47, бойовий радіус якого не дотягував до 4 тисяч км, «дотягували» до території СРСР. Бо їм через океан літати не треба – були бази у Європі, Азії та на Тихому океані. Бази ті «вибити» за допомогою ракет не вийде через їхню низьку точність. Головне – за відносно близької відстані ці машини могли захищатися винищувачами з передових баз та авіаносців.