Та і самостійно, завдяки вражаючій відстані та висоті польоту, ті ж таки Б-52 могли спокійно долати радянську систему ППО, яка не покривала всю територію і не мала на озброєнні ракет з радіусом стрільби понад 35 км. Були ще у Радянського Союзу 25 підводних човнів, які несли балістичні ракети. Проте через гучність пересування цих субмарин та необхідність запуску ракет лише з надводного положення робили їхні екіпажі смертниками, причому такими, що загинуть даремно, не встигнувши випустити свої ракети, дальність дії яких лише 600 кілометрів. Американські підводні човни мали ракети класу «Поларіс» з дальністю 2 200 кілометрів з підводним стартом.

До уже згаданих ракет у Великобританії додамо ще 30 ракет середньої дальності PGM-19 «Юпітер» з дальністю 2 400 у Південній Італії та 15 таких само в Туреччині. Вони накривали усі країни Варшавського договору та усю південну частину СРСР від Грузії і Казахстану до Москви і Мінська. До речі, зацікавленість турецького уряду в розміщенні на своїй території американських ракет була наслідком старих претензій Кремля на чорноморські протоки. Отож, уся ядерна «тріада» американців у кожному своєму компоненті була незрівнянно потужнішою за радянську. Так, кілька ракет могли досягти території США й наробити лиха, але СРСР був би знищений гарантовано.

Найстрашніше, що ні у Лондоні, ні у Парижі, ні у Вашингтоні реального становища не знали. Вони усі там гадали, що СРСР буквально нафаршировано найсучаснішими ракетами, здатними долетіти куди завгодно. Хвалькуватість Хрущова та «показуха» з супутником та Гагаріним зіграли злий жарт. Все було ще нічого, якби Хрущов не пішов на «кубинську авантюру».

Він-то розумів, що в разі ядерного конфлікту реально вдарити по США нічим. Тому завіз свої ракети Р-12 та Р-14 на «Острів свободи». Радянська пропаганда пізніше розповідала, що ракети на Кубу доправили, мовляв, для того, аби захистити кубинців від американської агресії. Неправда. Федір Бурлацький у той час був співробітником Відділу ЦК КПРС зі зв’язків з комуністичними і робітничими партіями соціалістичних країн. Через півроку після завершення «Карибської кризи» йому довелося редагувати лист Хрущова до Кастро, у якому Микита Сергійович писав, «…що прогулювався він якось уздовж берега Чорного моря у Варні з маршалом Родіоном Малиновським. І той сказав, що там, на іншому боці Чорного моря – в Туреччині розміщено військову базу США з ракетами і ядерними боєголовками, яка може протягом 5-6 хвилин знищити Київ, Харків, а через 10-12 хвилин – Москву. Хрущов запитав Малиновського: чому вони можуть дозволити собі мати бази в Туреччині, і в Італії, і в Англії, а нам не можна теж мати якусь базу поблизу Америки? Наприклад, на Кубі. Малиновський сказав: звичайно, це можливо, ось якщо Фідель Кастро погодиться.