тут усі дії СРСР свідчили про небезпеку, що він ударить першим. Плюс абсолютно неадекватні психічно хворі (у буквальному сенсі цього слова) криваві маніяки-фанатики брати Кастро, Че Гевара та їхні товариші на чолі Куби, які вимагали ядерного удару по «американських імперіалістах», хай навіть Кубу разом з усім населенням американські термоядерні бомби перетворять на шматок шлаку без жодних ознак життя. І отут головне питання: а, чого власне, американці вжахнулися? Вони ж були упевнені, що з території СРСР на США спрямовані сотні, а, може й тисячі міжконтинентальних балістичних ракет. Розвиток тогочасних систем ППО не дозволяв з ними боротися. Ну ще сотня під боком на Кубі з’явилася і що з того? Тим паче, що усі разом вони не злетять, а низький підльотний час у порівнянні з міжконтинентальними ракетами має й інший бік медалі – Куба острів маленький. Після старту перших ракет прилетить «отвєтка» і решту Р-12 та Р-14 буде «обнулено».

Тут відповідь одна: президент США та американські генерали добре знали, що бойових міжконтинентальних балістичних ракет у Хрущова майже немає. Що він блефує. Що запуск Гагаріна – чистісінька «показуха». Що Хрущов бреше. Тому вони спокійно дивилися на те, як Микита лупить черевиком в ООН. Але все змінилося, коли на Кубі з’явилися ракети середньої дальності. Це вже була реальна загроза, причому від людей, які в очах американців були неадекватними. От звідки паніка. От чому військові вимагали від Кеннеді вдарити першими, хоча б по Кубі або принаймні кинути на острів масу військ – командувач радянськими силами на Кубі генерал Плієв міг у відповідь запустити ракети, але, на думку начальників американських штабів, ризик був виправданий.  

Та президент США проявляв дивовижну стійкість і холоднокровність. Навіть у найстрашніший день кризи, «Чорну суботу» 27 жовтня 1962 року, коли радянські зенітники на підльоті до військової бази США Гуантанамо (Куба) збили американський літак-розвідник U-2, що, як свідчать очевидці, до смерті налякало уже Хрущова, який зрозумів, що може вже й «доблефувався». Причина такої холоднокровної поведінки Джона Кеннеді і його генералів, які вимагали знищення Куби, чомусь не боячись удару ракетами з території СРСР все та сама – їм було відомо, що за будь-яких обставин удару не буде. А якщо одночасно шандарахнути і по Кубі і по СРСР, знищивши стартові майданчики Плесецька – війну буде виграно, хоча Європою, по якій вдарить СРСР, доведеться пожертвувати.

Щоправда після такої ядерної катастрофи на планеті буде не так комфортно жити, але інтереси США вищі за інтереси навіть європейських союзників. Така була важка картина. Якщо коротко. Бо про «Карибську кризу» окрему книжку требу писати, аби більш-менш детально висвітлити події та озвучити основні версії. І тут виникає інше запитання: звідки у Вашингтоні мали настільки детальне уявлення про радянську ядерну «неміч»?