І ще, коли й цього хтось не знав: його було реабілітовано «за відсутності складу злочину» аж 18 квітня 1957 року. Проте ми відволіклися. У викладеній вище думці експерта є два моменти, які є серед головних причин падіння СРСР. Ракетно-космічна гонитва остаточно підірвала економічні сили країни. Вона була їй просто не до снаги. Але найсуттєвіша причина – гонитва озброєнь. Призначення Дмитра Устинова міністром оборони було не просто помилкою, а – злочином. Устинов не був полководцем. Від слова «зовсім». Він був «воєнмехом», тобто спеціалістом з озброєнь, і в такій якості працював за Сталіна, а потім – і за Хрущова. Наркомом, себто, міністром озброєнь. І керував Військово-промисловим комплексом (ВПК).

Військове звання на момент завершення Другої світової війни – «генерал-полковник інженерно-артилерійської служби». Устинова в жодному разі не можна було призначати керівником військового відомства. Тому що це означало пустити цапа (ВПК) у «засіки батьківщини». Військово-промисловий комплекс ненажерливий. Шлунок у нього бездонний. ВПК – це тисячі заводів і фабрик. І всі вони мають працювати. Працювати безупинно. В СРСР ВПК за великим рахунком і був самою економікою. Майже не існувало підприємств, навіть цивільних, які б не працювали на це чудовисько. Меблеві фабрики робили кольби (приклади) для автоматів та держална для саперних лопат; текстильні – тканину для солдатських штанів і брезент на плащ-намети; автозаводи випускали вантажівки і тягачі передусім для військових потреб, а вже потім для народного господарства. І навіть у жіночих виправно-трудових колоніях для армії і флоту шили кальсони та натільні сорочки зразка 1914 року.

Зрозуміло, що керівник ВПК на посаді міністра оборони опікувався передусім інтересами ВПК. Устинов, навіть якби хотів – нічого вдіяти не міг. Бо цей монстр від самого початку мав порочну структуру і принципи функціонування. Як працює військова промисловість в тих таки США? Ніяк. Немає її. Там держава розміщує замовлення у цивільних компаніях. Ті замовлення контролює Конгрес, перед яким генерали обумовлюють об’єм замовлень. Конгресмени відповідають перед виборцями – тобто платниками податків – куди і на що йдуть їхні гроші. Тому конгресмени кровно зацікавлені, аби апетити військових не перевищували розумні об’єми. Військовим завжди мало, але система громадського контролю їх стримує, а парламентські дебати щодо оборонного бюджету демонструють по телебаченню. Кожен конгресмен і сенатор прагне показати перед виборцями, що він, мов лев, бореться за кожен цент з їхніх податків. І ще. В США танки та іншу бойову техніку розробляють приватні компанії на замовлення уряду. Розробляють у жорстокій конкуренції за співвідношенням «ціна-якість». Переможцю дістається замовлення і державу не хвилює, як те замовлення виконуватиметься. Основний середній танк М-1 «Абрамс», наприклад, у важкій конкуренції з «Дженерал Моторз» розробила компанія «Крайслер» і отримала підряд лише тому, що за приблизно рівних інших характеристик, її бойова машина була суттєво дешевшою.