Загалом

125 тис. 210

47 тис. 693

8 тис. 135

10 тис. 671

8 тис. 307

А де італійці, турки, греки та інші члени НАТО? Невже вони не мали своїх танків? Не мали. Вони купували те, що будували американці, французи і британці.

Отож 125 тисяч радянських танків проти 75 тисяч танків 4 країн, що складали основу «агресивного блоку НАТО» – вражає, чи не так? Додамо сюди 122 мм самохідну артилерійську установку (САУ) 2С1 «Гвоздика» (10 тисяч); 152-мм 2С3 «Ака́ция» (4 тисячі); 152-мм 2С5 «Гиацинт-С» (2 тисячі); 203-мм 2С7 «Пион», здатний стріляти ядерними боєприпасами (500 одиниць) та інший «квітник» і стане зрозуміло, в яку копієчку влітало СРСР усе те добро.

Люди обізнані скажуть, що тут не враховані танки Японії. Так. Але Японія не входить до НАТО. З 1945 по 1991 рік в Японії побудовано аж 1778 танків. Були ще танки Індії (на базі британських) у кількості 1400 штук, які частково вироблялися в Англії і навіть 10 тисяч китайських танків паритету у суперечці «СРСР проти решти світу» не створюють.

 Але перед нами лише видима частина. Все це потребувало ангарів і ремонтних боксів, які теж коштували грошей. Усе це потребувало безлічі запчастин і паливно-мастильних матеріалів. І військових містечок з казармами, їдальнями, лазнями, складами, штабами, полігонами, клубами (політвиховання особового складу у першу чергу). Усе це потребувало офіцерів. Багато. Із солдатиками питання вирішили просто – за важелі танка можна мобілізованого строковика посадити, а в башту – такого самого сержанта. І платити їм «зарплатню» 3-7 рублів на місяць не випускаючи усі 2 роки служби за паркан частини, наче «зеків».

Але офіцерам і надстроковикам-прапорщикам треба платити. Усе це колосальні кошти. До речі, тому радянський командир взводу отримував 110 рублів за посаду, плюс 90 рублів за звання «лейтенант» і на 20 рублів – пайок або грошову компенсацію за нього. Це приблизно вчетверо менше за його американського колегу і менше за зарплату муляра середньої руки в якомусь будівельно-монтажному управлінні Томська. Усе це потребувало гігантської кількості цивільного обслуговуючого персоналу від друкарок і буфетниць у солдатській чайній, що її називали «чіпком», до поштарок, кочегарів та кухарок.

У 1967 році Перший секретар Московського міського комітету КПРС Микола Єгоричев виступив з різкою критикою військових, тобто Устинова з його доктриною масованої атаки на Європу незліченними танковими ордами. І в результаті втратив одну з ключових у партійній ієрархії посад. Брежнєв відправив його заступником до міністра тракторного та сільськогосподарського машинобудування. Пізніше Єгоричев так відгукувався про діяльність міністра оборони: «Устинов зациклився на оборонній промисловості і зовсім не хотів допомагати економіці країни. Він зробив великий внесок у справу перемоги над фашизмом, але водночас, я гадаю, він завдав шкоди нашій економіці, коли з його подачі брежнєвське керівництво не шкодувало нічого для оборони, навіть добробуту трудящих» [212]. Усе це важезними гирями висіло на ногах і без того нежиттєздатної економіки СРСР. Радянське керівництво постійно закликало до припинення гонки озброєнь, «розрядки» та «мирного співіснування».