Неначе здогадуючись про бажання священика, дівчата весело розспівалися, спочатку невинно, а потім зовсім нескромно. Священик голосно кахикнув. Мовчазний, але достатньо бувалий Любко, кахикнув ще голосніше. Ніби у відповідь на це дівчата як тільки доспівали своє, почали проклинати ситуацію навколо, щоб продемонструвати пекельну силу, приховану в білих пухах. Та, що йшла попереду з лопатою, із сапфірними очима, подібними до Любкових, і припухлими дитячими губами, особливо завзято вигавкувала нехлюйну лайку у ритм лопати, якою відгортала сніг. У сьогоднішні часи, мабуть, ніхто не зрозумів би того набору проклять і вульгарних погроз. Досить сказати, що вони докоряли чортам пекельним походженням і усіма їхніми нечистими та розпусними матерями-чортицями, що походили з дна пекла. Священик кашлянув ще голосніше, дівчата ледь зауважили, бо розлютилися у розпачливому гавканні на злі сили. Священик вух не затикав, відізвався жартівливо:

— Ну, досить, діти! Дозвольте мені перевести подих.

— Перевести подих? — верескнула та з лопатою.

І знову кляла всіх курвів і пра-курвів чортівських, погрожуючи їм жахливо і нестримно. Деяких висловів священик зовсім не розумів, нарешті роздратовано крикнув:

— Забороняю вам, дівчата, такої огиди.

На це та з лопатою, озираючись перелякано, підбігла далеко вперед. Відгортаючи сніг з шумом, підгавкувала під носом, а друга у відповідь ледь бурмотіла.

Священик відклав вуха позад себе, йому здавалося, що він добре знав своїх парафіян. Адже він роками записував таємні примівки, призначені для шепотіння, для темряви і для ночі. Але такої вистави він ще досі не бачив. Видно, вони так завзято гавкали за наказом батька, а все задля того, щоб оберігати священика якнайсильніше. Там, де води з двох розлогих гірських хребтів, Кострича і Чорногори, наближалися одні до одних у піні, шумі і гуркоті, у булькотінні драконів, давлячись люттю, ніби для того, щоб розвалити дорогу і вирватись на світ, дівчата ошаленіли від страху чи від шаленої відваги. Неначе встав з могили вже похований, але захований до важких часів, старий шал захисту людської стихії від ворожих до неї стихій. Недарма Андрійко, наказуючи дітям зі щирої вдячності до священика, зачарував доньок до завзятості понад сили. «Не допустити їх, путами зв’язати, прогнати». Тільки коли води бурхливого Руського потоку злилися з Бистрецем, а вторована санна дорога, відкрита і пласка, простяглася і чітко вела поперед себе, дівчата охололи, ніби небезпека минула. Поєднаний Бистрець там швидко віддаляється від дороги, виграє глибоко, але рівно, без гуркоту і без піни, без погроз. Священик нарешті відпочив від нехлюйства. Дівчата попрощалися, сором’язливо червоніючи, і побігли, наче на крилах, назад у гору. Любко провів священика двома конями до церкви.